У цьому інтерв’ю з Мінал Тхакур, записаному під час Львівського медіафоруму, говоримо про журналістику рішень під час війни. Як медіа можуть писати про корупцію й водночас показувати ширшу картину? Чому історії відбудови, стійкості та громадської мобілізації важливі для довіри до медіа? І як регіональним редакціям доносити свої матеріали до міжнародної аудиторії?
Читайте розмову про те, чому конструктивна журналістика — це не про замовчування проблем, а про повнішу й точнішу картину реальності.
Журналістка Мінал Тхакур, тренерка з журналістики рішень і програмна менеджерка празької організації Transitions, працює з редакціями в Європі та поза її межами. Вона допомагає медіа впроваджувати підхід, що не зводить складні теми до протистояння, а шукає доказові відповіді, посилює довіру аудиторії й показує повнішу картину — зокрема в умовах війни, поляризації та суспільної вразливості.
Як залишатися конструктивним у світі, сповненому проблем, коли знайти рішення так складно?
Я думаю, нам потрібна зміна мислення в тому, як ми практикуємо журналістику. У нас дедалі більше доказів, що такі матеріали можливі та добре резонують із читачами і слухачами. Просто нас так довго вчили фокусуватися виключно на проблемах, кризах, катастрофах і руйнуваннях, що десь дорогою ми втратили здатність говорити про те, що працює, про прогрес. Тому я й кажу про зміну мислення — і в нас, журналістів, і серед читачів — аби краще окреслювати повну картину.
Це складно, особливо в умовах війни, коли ви живете в активному конфлікті. Але нам, журналістам, треба нагадувати собі, що повноцінна робота — це й матеріали про відновлення, відбудову, стійкість і активність людей, які залишаються та мобілізуються у відповідь на виклики воєнного часу. Ми бачимо, що такі матеріали повертають людей до медіа та підвищують довіру до них. Сподіваюся, це мотивує журналістів продовжувати конструктивний підхід, навіть коли це здається складним.
Як висвітлювати корупцію з іншого кута, у рамках журналістики рішень?
Хочу одразу прояснити одну річ: ми ніколи не кажемо, що не варто говорити про проблеми. Це поширена хибна думка. Ми кажемо інше: коли проблему вже визначено, варто рухатися далі: шукати активні рішення, які вже впроваджуються у відповідь на цю проблему.
Візьмімо корупцію. Говорити про скандал — важливо, особливо в Україні, де ця тема зараз гостра й болюча. Але після того, як ви висвітлили проблему і скандал, корисно подивитися навкруги: де були випадки урядової прозорості, підзвітності, де з’явилися інституції для відстеження використання коштів.
Можливо, в українському контексті таких прикладів зараз не знайдеться — але ми заохочуємо журналістів дивитися ширше: на країни зі схожим історичним досвідом, де теж була війна, де теж виникали внутрішні конфлікти і корупція. Які уроки вони засвоїли? Як зберігали підзвітність лідерів?
Не кожен матеріал зобов’язаний мати кут журналістики рішень. Іноді нормально залишити його проблемно-орієнтованим. Іноді нормально визнати, що на цей момент робочого рішення немає, і зосередитися на інших матеріалах: про стійкість, відновлення, відбудову. Це і є баланс: так, щось не працює — але повна картина показує, що є й зміни, і прогрес. Мабуть, це один зі способів протистояти негативу від висвітлення корупційних скандалів — паралельно розповідати про те, що таки працює.
Які тенденції зараз у журналістиці рішень?
Я думаю, зараз дуже цікавий час для журналістики рішень. Інтерес до неї великий: у всій Європі, де працює моя організація, і в Україні. Українське медіа «Рубрика» ще п’ять-шість років тому займалося журналістикою рішень. Коли почалося вторгнення, постало питання: як використовувати конструктивний підхід, аби говорити про війну через призму рішень?
Я думаю, що в Україні відбувається так багато всього, стільки матеріалів про стійкість, відновлення, збереження, що українським журналістам навіть не треба дивитися за кордон. Ваше громадянське суспільство надзвичайно активне, мобілізація на місцях величезна. Якщо просто подивитися на сусідні регіони чи громади — там є історії змін, які чекають, аби їх розповіли й почули.
Цікаво стежити й за українською діаспорою, яка виїхала до чи після вторгнення — вона теж активно мобілізується. Є, наприклад, матеріали про недільні школи в деяких європейських країнах. Всередині країни та поза її межами відбувається дуже багато всього, що варте уваги.
Я також бачу дедалі більше транскордонної співпраці — принаймні в Transitions, де я працюю. Ми реалізували дворічний проєкт, в якому українські медіа співпрацювали з виданнями з Португалії, Іспанії, Румунії. Були матеріали про спільні проблеми з румунськими медіа, адже є спільний кордон. Один із матеріалів — про Дунай, як на річку впливає вторгнення, про хімічне забруднення та що можна зробити. Це був дуже вдалий матеріал у дусі журналістики рішень: спочатку проблема, потім зусилля зі збереження дельти Дунаю.
Тому я й кажу, що зараз цікавий час: важливо, щоби ці матеріали виходили не лише всередині країни, а й транскордонно.
Міжнародна аудиторія дивиться на Україну — і тому, що є чудові приклади, і тому, що є такі журналісти, як ви, які добре розповідають ці історії. Мотивація — навколо вас і всередині вас. Нам немає чого радити. Ми просто раді співпрацювати й ділитися матеріалами з України з міжнародними медіа.
Це надає нам снаги: бачити, з яким інтересом міжнародна аудиторія прагне зрозуміти Україну. Західні медіа можуть мати хибні уявлення про суспільство, про те, як розгортається вторгнення. Такі матеріали допомагають руйнувати стереотипи. Тому моя порада — продовжувати розповідати ці історії: не лише тому, що це дає надію та відчуття можливості для українців, а й для міжнародної аудиторії, яка стежить і сподівається на зміни.
Як регіональним медіа поширювати матеріали не лише для своєї аудиторії, а й для західної?
Я думаю, що один зі шляхів — співпраця. Можливо, є інші українські медіа, з якими варто працювати, щоби вийти за межі своєї аудиторії. Спільна робота підсилює матеріал і подвоює зусилля, це допомагає охопити більшу аудиторію. Також є українські медіа, які публікуються міжнародними мовами, зокрема англійською. Якщо співпрацювати з такими платформами, републікуватися в них — це теж спосіб виходу на міжнародну аудиторію.
Transitions публікує багато матеріалів з України. Україна була в центрі нашої уваги ще до вторгнення, а тепер — тим більше. Є міжнародні видання з мандатом розповідати про Центральну і Східну Європу, Південний Кавказ, Україну для міжнародної аудиторії, яка шукає якісну, неупереджену журналістику. Це теж варіант: шукати такі видання й будувати з ними співпрацю.
І ще хочу додати одну річ, яка, можливо, виходить за рамки запитання. Ми бачимо, що сила регіональних медіа останніми роками зросла, — бо саме цього люди шукають. Люди дедалі частіше довіряють громадським медіа, місцевим редакціям набагато більше, ніж великим медіа. Тому зараз цікавий момент для таких медіа. Можливо, здається, що ви — лише регіональні, але роль, яку ви відіграєте для своїх громад, — незамінна. Тому раджу пам’ятати про цю силу, шукаючи можливості для публікацій і співпраці ззовні.
Світлина: LMF