Роман Даніленков познайомився зі Джен Стаут у 2017 році на журналістській програмі у Празі. Відтоді вона неодноразово приїздила в Україну, зокрема до Харкова, писала про українців і війну та стала великою подругою й адвокаткою України у світі.
Джен — шотландська фриланс-журналістка, письменниця, авторка довгих репортажів, есеїв, радіо- та подкаст історій. Вона висвітлює війну в Україні для провідних медіа, серед яких BBC Radio, London Review of Books, Prospect і The Sunday Post. Її робота в Україні потрапляла до шортлистів Amnesty International, Foreign Press Association і Scottish Press Awards.
У 2024 році вийшла її дебютна документальна книжка Night Train to Odesa: Covering the Human Cost of Russia’s War — «Нічний потяг до Одеси: людська ціна російської війни». У ній Джен, зокрема, описує свою зустріч із родиною Романа в Харкові. Вони зустрілися на LMF 2026: поговорити, як за ці роки змінилося професійне життя медійників, якою має бути журналістська освіта під час війни, що Захід досі не розуміє про Україну та чому робота українських редакцій потребує більшого визнання.
Ти була на багатьох освітніх програмах у різних країнах. За твоїм досвідом, якою має бути якісна програма неформальної освіти для журналістів? Як її варто будувати?
Дуже важливо, щоби такі програми були профінансовані. Я згадую програму в Празі, яку ми проходили. Тоді я була молодою репортеркою, у мене не було грошей. Я бачила можливості, в яких хотіла взяти участь, але там треба було платити за проживання чи переліт. А в програмі від Bakala Foundation у Празі все було оплачено, що робить такі можливості доступними для різних людей. І це дуже важливо, бо робить освіту демократичнішою.
Програма була сильною ще й тому, що викладачі були справді з найкращих медіа. Я пам’ятаю людей із The New York Times, The New Yorker, The Wall Street Journal, The Washington Post. Там була теорія, але багато уваги приділяли практиці.
Наприклад, у нас був новинний тренінг: відбувається подія, ти біжиш збирати інформацію, швидко робиш відео й фото, а потім складаєш матеріал — і все це із професійним супроводом. Думаю, саме така практика — найкраще навчання для журналіста.
А чого такі програми не мають робити? Я маю на увазі підхід, презентації, практичні теми. Бо з 2017 року багато що змінилося.
Коли я працювала на BBC, проходила там тренінги. Але останні десять років я переважно просто працювала — здебільшого як фрилансерка, без команди поруч. Незабаром я повертаюся до навчання: вступаю на магістерську програму. Мені бракує структури. Я багато чого вивчала самостійно, тому в знаннях є прогалини.
Звісно, з 2017 року багато що змінилося. Останній тренінг, який я проходила, був про роботу у ворожому середовищі. Такі тренінги дуже різняться залежно від компанії та країни, бо ця сфера не врегульована. Кожен журналіст, який висвітлює конфлікт, має проходити таке навчання приблизно кожні три роки. Але немає правил, які б визначали, що саме має бути в програмі: наприклад, підготовка щодо дронів, психологічна безпека чи цифрова безпека. Компанії самі вирішують, що включати.
Це дивно, бо дрони тепер — одна з головних загроз. Неможливо якісно підготувати людину до роботи у ворожому середовищі, якщо вона не розуміє, які бувають дрони та як від них урятуватися, якщо це взагалі можливо. Тому нам потрібно більше уваги до цієї теми й більше фінансування.
Як, на твою думку, змінилася журналістика за ці роки?
Думаю, як і всюди: тепер від одного журналіста очікують роботи, яку раніше виконували четверо. Він має робити все: аудіо, відео, фото, тексти. Я ненавиджу цю зміну, бо вона створює величезний стрес. Люди намагаються робити багато речей одночасно. Я вважаю, що добре можна зробити лише одну справу за раз.
Молоді журналісти, які починають працювати зараз, думають, що це нормально. Вони не знають, що раніше тиск був меншим. Це погана зміна. Я трохи песимістично дивлюся на індустрію. Оплата стала гіршою, тиску більше, небезпеки більше.
В Україні це сильно вплинуло на редакції. Багато редакцій закрилися чи тимчасово припинили роботу. Зокрема через проблеми з американською підтримкою та фінансуванням USAID. Водночас мене вражає, скільки організацій продовжують працювати. Навіть у прифронтових районах вони роблять новини, випускають газети, працюють на радіо. Це неймовірно.
Мені подобається, що в Україні є люди, які значно краще розуміють: журналісти потрібні демократії. Якщо журналістів немає, нічим добрим це не закінчиться. У Великій Британії ми стали надто цинічними щодо журналістів.
Я не думаю, що журналісту обов’язково потрібен диплом із журналістики. Знаю, це суперечлива думка. Але навчитися можна й іншими способами. Найважливіше — мати досвід і свою тему, свою нішу. Сферу, в якій ти накопичуєш знання та експертизу. Якщо хочеш бути міжнародним репортером, найважливіше — мови. І досвід перебування в країні, про яку хочеш писати. Треба знайти спосіб там побути.
Мені здається, люди іноді надто зосереджуються на університеті й витрачають на нього багато часу та грошей. Звісно, університет має переваги. Але мій перший диплом був не з журналістики, а із соціології та російської мови. Соціологія насправді дуже корисна для журналіста: ти вивчаєш суспільство, дослідження, владу, уряд.
Головне — знайти тему, яка тебе справді захоплює, і зосередитися на ній. Для когось це може бути телебачення чи радіо. Для мене — ні. Я люблю писати, бо я старомодна.
Що ти можеш сказати про те, як змінилися українці? Із твоєї перспективи: чи ми щось втратили за ці роки? Чи змінилося українське суспільство загалом, або, можливо, журналістика?
Звісно, змінилися. 2022 рік здається мені дуже далеким, ніби це був зовсім інші часи. Учора ввечері я говорила з кимось про Одесу тих днів. Я не хочу романтизувати той період, бо це був жахливий час. Але тоді було дуже сильне відчуття єдності.
Люди не могли повірити, що через три тижні після вторгнення вони все ще стримують росію і перемагають у цій боротьбі. Суспільство змінювалося дуже швидко.
На рівні окремих людей теж відбулися великі зміни. Життя багатьох жінок, яких я знаю, стало іншим. Вони пішли в армію, волонтерили, робили те, чого раніше ніколи б не робили. Це змінило їхній погляд на світ. Україна стала мілітаризованим суспільством, бо інакше не могла. Решта, мабуть, звучатиме як кліше — про це й так багато говорять. Звісно, люди дуже втомлені.
Як, із твого погляду, змінилося розуміння війни в Україні на Заході? Що відбувається зі втомою від України серед західної аудиторії?
Я намагаюся пояснювати людям: важливо зрозуміти, що тут відбувається. Україна — велика й дуже різноманітна країна. Також треба розуміти історичний контекст цієї війни.
Бо багатьом людям на Заході легко сказати: «О, війна — це жахливо, я не хочу про це чути». Або: «Чому вони просто не можуть припинити воювати?» І тоді доводиться пояснювати: йдеться про колоніалізм, імперіалізм, про століття пригноблення.
Частина проблеми — у тому, що вони не бачать росію як колоніальну силу, чомусь не сприймають росію як імперіалістичну державу. Через це вони втрачають контекст. Це велика проблема, і я намагаюся її виправляти. Для тих, хто не був в Україні, існує уявлення, що щойно ти перетинаєш кордон — починається Апокаліпсис. Саме така картинка в них у голові.
Водночас приїжджало багато людей. Я можу говорити принаймні про Шотландію: сюди їхали представники профспілок, аби зустрітися з українськими профспілками; журналісти — щоби зустрітися з українськими журналістами. Так виникло багато зв’язків. І видно, як поїздка в Україну змінює людей. Вона змінює їхнє життя, погляд на власний дім, на безпеку, на Європу. Тому я дуже заохочую людей приїжджати сюди й допомагаю їм здійснити цю подорож, аби вони побачили все на власні очі.
А кого з колег ти читаєш? Хто тебе надихає? Можливо, якісь українські медіа чи автори?
Наталя Гуменюк. Дуже люблю її роботу. Зараз я переважно пишу довгі есеї, і вона дуже добре працює в цьому форматі. Думаю, це один із найкращих способів пояснювати складні речі й зацікавлювати аудиторію: розповідати історію з героями і наративом.
Вона написала одну історію про пару в Ізюмі. Жінку теж звали Наталя, текст називався A Love Song for Natalia. Чоловік чекав на неї. Вона була за межами Ізюма, а він застряг там в окупації. І щодня він чекав. Це просто історія їхньої любові та возз’єднання, але вона набагато сильніша за інші матеріали. Я пам’ятаю цих героїв через три роки після того, як прочитала текст.
Це дуже потужний спосіб: розповідати історії звичайних і водночас надзвичайних людей. Не завжди потрібен ексклюзив чи гучна новина, щоби зробити хороший журналістський матеріал.
Щодо того, що я читаю: у британських газетах міжнародне висвітлення стає дедалі гіршим, бо бюджети скорочують, а така робота — дорога. Я читаю The Times — у них досі непогане міжнародне висвітлення. Також The Guardian, особливо коли тут Люк Гардінґ. Він чудовий журналіст і розуміє росію, а це важливо. Я також стежу за роботою колег із BBC. Думаю, загалом вони добре працюють.
Питання про стандарти BBC. Як ти думаєш, чи вони іноді вже не працюють? Що в цих стандартах варто змінити? Наприклад, у навчанні часто кажуть, що медіа мають показувати обидві сторони конфлікту. Але ми не можемо показувати сторону росії, бо це сторона терору. За стандартами BBC ми начебто мали б це робити.
Інші медіа вже не завжди це роблять. Наприклад, The Telegraph, особливо їхній подкаст, майже жартує з цього. Вони кажуть: «Ми не будемо просити коментар у російського посольства, бо це просто нісенітниця і брехня».
Мені здається, що ідея «ми обов’язково маємо дати російську сторону» вже відходить. Люди давно перестали це робити. І, на мою думку, правильно, бо в цьому немає сенсу. Як ти сказав, вони відомі своєю брехнею. Це не ситуація, де у війні є дві рівноцінні сторони — саме через те, як поводиться росія.
Що би ти побажала українським медійникам?
Величезного визнання їхньої роботи. Думаю, те, що вони роблять, — неймовірно. Я була в Херсоні торік, і робота, яку там, наприклад, робить «Суспільне», вражає. Постійно працювати в таких умовах — це надзвичайно.
Матеріал підготовлено у партнерстві з LMF 2026. Його герої — спікери цьогорічної конференції.
Фотот: Дмитро Чабан, LMF