Нині чи не найбільший виклик для журналістів — уміти по-свіжому розповідати про відновлення. Знаходити нові ракурси нібито «відпрацьованих» тем. Бачити дещо більше, аніж суто інфраструктурні рішення, водночас подавати матеріал конструктивно і критично.
Як це все робити — розбиралися разом із медіаекспертами й експертками.
1. Для початку — проговоримо базу
Медіа часто жонглюють термінами «відновлення» та «відбудова», ототожнюючи їх. Хоча це два паралельних процеси, але різниця між ними — суттєва.
Відбудова стосується інфраструктури. Житла, навчальних закладів, будинків культури, спортмайданчиків, підприємств — того, що фізично зруйновано внаслідок бойових дій. Та розповідаючи такі історії, треба розуміти сутність відновлення. Якщо журналіст, до прикладу, не знає особливостей навчання дітей у школі, або не уявляє, як тренуються олімпійські спортсмени і що їм для цього потрібно — то і не знатиме, як побудувати інфраструктуру для них. Звідси складнощі в роботі над матеріалом (у складанні плану статті чи синопсиса для відео, у пошуку експертів, у доборі влучних питань фахівцям).
Відновлення — ширше поняття. Це така собі ревізія попередніх напрацювань (уряду, місцевого самоврядування, активістів). Це можливість критично поглянути на розвиток різних сфер під час війни та після Перемоги.
Поширений термін «повоєнне відновлення» деякі фахівці називають некоректним, оскільки цей процес триває. Як спрацюють ті чи інші реформи або локальні рішення, зараз можна лише прогнозувати. У нинішньому контексті доцільніше вживати «економіка воєнного періоду», «освіта в часи війни», «реформування медицини в умовах воєнного стану» тощо.
2. Шукаємо актуальну тему-проблему
Донедавна, коли йшлося про відновлення, частіше говорили про повоєнну відбудову. З’являлося багато матеріалів про закордонний досвід: як відновлювалися різні країни після Другої світової, з якими викликами зіткнулися на Балканах після війн 1990-х років. Або ж як в умовах постійної загрози працюють ізраїльська освіта, медицина тощо. Та зараз ми все більше віддаляємося від цих прикладів. Український шлях відновлення вже інакший, а після Перемоги, вочевидь, не буде схожий на досвід інших держав. Медіа теж це бачать і реагують.
Усе більше українських та іноземних організацій, уряди, активісти, фахівці, залучені в цю сферу, приходять до розуміння, що наше відновлення — «тут і зараз». Така зміна наративу дає журналістам більше можливостей для роботи з різними темами. Варто навчитися помічати нові ракурси: у тому числі серед давно відомих, проблемних тем.
Віталій Улибін, шеф-редактор «Сіль.Медіа»:
«Чомусь у нас увага до культури — завжди за залишковим принципом. Так повелося ще до повномасштабного вторгнення. Нібито всі відповідальні (я маю на увазі медіа) за те, щоб очищати інформаційне поле від російського контексту і контенту. Натомість ми дуже мало говоримо про проблеми, з якими стикаються контент-мейкери в культурі.
До прикладу, в нас у плачевному стані кіноіндустрія. Нещодавно говорив з акторкою Ірмою Вітовською. Вона каже, що від початку вторгнення в Україні не зняли жодного повноцінного ігрового кіно, саме повний метр. Телевізійний продукт, серіали — знімають. Ми з нею намагалися порахувати, скільки є фільмів, відзнятих до повномасштабної війни, і які нині на етапі продакшену або постпродакшену та незабаром вийдуть. Нарахували 5–6 фільмів. То як ми можемо заборонити людям ходити по піратським сайтам і споживати російський контент, якщо як альтернативу нічого не можемо створити? І про це варто говорити».
Не бійтесь повертатися до «старих» тем. Це створює тяглість історії, розширює погляд на проблему. Понад те, можна перевірити: чи працює у воєнних реаліях рішення, про яке розповідали раніше.
У принципі, професійна журналістика передбачає, що певні теми ведуться тривалий час. Недарма ж доводиться обирати фокус-тему. Коли журналісти, редактори, оператори працюють із цією темою, вони набувають особливої експертизи в ній. До того ж, у регіональному вимірі. Плюс це — мережеві контакти. Досить часто ми створюємо матеріали на прохання людей. Вони розповідають про свою проблему, що їх ніхто не чує, не допомагає її вирішити, і ми включаємося з інформаційною підтримкою. В таких випадках найчастіше ми повертаємося до цих історій, бо люди бачать ефект. Інколи тільки кажуть, що їде знімальна група, а на місці вже починають рухатись ті, хто до того нічого не робив».
Наталія Зіневич, головна редакторка регіонального медіа Київщини «Погляд»:
Популярна кілька років тому тема інклюзії не втрачає актуальності й сьогодні. Чимало проблем міського планування і транспортної сфери не вирішувалися роками. Подекуди до влади і зараз є питання. Інвалідність через травми війни отримують і військові, і цивільні. Наскільки наші громадські середовища зручні для них?
3. Працюємо над матеріалом
Визначивши тему, формуємо перелік спікерів та питань. Далі обираємо доцільний формат. Тут мають значення ресурси редакції (кількість людей, наявність техніки). З іншого боку — уподобання медійника і готовність взятися за той чи інший вид роботи.
Кожен формат має свої переваги для конкретної аудиторії з конкретними темами. До одних медіа люди більше ходять за новинами, до інших — за лонгрідами з крутими фотоісторіями. Можливо, вам вистачає даних, аби зробити короткий експлейнер, а пізніше, назбиравши фактів, заглибитись в аналітику. А може, інфопривід вартий не тільки кепшн-відео для соцмереж, а повноцінного репортажу? Інколи особистість героя настільки цікава й глибока, що хочеться розглянути проблему крізь його історію. Тоді найкраще підійде жанр інтерв’ю.
Який би формат ви не обрали, структуруйте зібрані дані. Зробіть орієнтовний тезовий план матеріалу. На початку — що стало інфоприводом підняти цю тему? «Розгорніть» її в основній частині: про що піде мова, які гіпотези ви можете висунути, з якими питаннями піти до експертів, а де — самостійно пошукати відповіді (почитати наукові дослідження, наприклад).
Із появою нової важливої інформації оновлюйте план. Назбирається багато всього. Логічно розкласти інформацію та зрозуміти, які факти поєднуються, а чого бракує. Тут допоможе метод майнд-карток.
- Випишіть на окремі стікери, про що ви дізналися, із ким поговорили та які інсайти маєте.
- Зберіться невеликим колом із колегами або редактором і поділіться знахідками.
- Обговоріть, що насамперед варте уваги, а які факти другорядні, хоча теж важливі. Рухайте, тасуйте картки по блокам, допоки не вималюється остаточна структура матеріалу.
Спершу виглядає так, що треба брати все, але не поспішайте. Якась із карток потенційно може стати темою наступного матеріалу, більш сфокусованим продовженням тієї ж історії. У порівнянні зі списками в Google Docs це набагато наочніша робота з великим обсягом даних.
Віталій Улибін:
«Ми в редакції полюбляємо таке робити. Це змушує ворушитися шестірьонкам у голові, і в якийсь момент можна побачити новий кут в історії, над якою працюєш. Одразу помічаєш, чого бракує. Може, не вистачає експерта з питання, яке щойно виникло.
Ще практикуємо первинну читку. Віддаємо матеріал одного журналіста іншому, і він чи вона як сторонній читач може сказати, чого бракує або що надмірне у тексті. Або ж, наприклад, десь стилістика хромає, і колега радить, що виправити. Останній місяць всі трішечки в запарі, у роз’їздах. Але до цього намагалися щомісяця робити загальну нараду. Усі попередньо читають лонгріди одне одного і в режимі “Сподобалось/Я би це так зробив” обговорюють тексти. Буває, сам автор чи авторка через тиждень-два дивиться на свій матеріал по-іншому. Якісь уривки, підходи беремо за взірець. Так і вчимося на власних прикладах».
Чернетка готова? Перевірте, чи справді конструктивно подаєте інформацію:
- Чи встановили причинно-наслідкові зв’язки?
- Чи проаналізували різні реакції на проблему?
- Чи запропонували рішення, яке працює?
- Чи переконалися, що воно точно спрацює в умовах війни?
- Чи зрозуміло пояснили, як впровадити це рішення?
Тема відновлення — комплексна. Такими ж мають бути журналістські матеріали. В них можна збирати різні досвіди людей та громад, даючи аудиторії варіативність рішень. Інша справа — що та як втілюватиметься на практиці, якими будуть результати. Але цінно вже те, що з вашого тексту чи сюжету люди зможуть запозичити рішення або проаналізувати їх і зрозуміти, що для них це точно не спрацює, і треба шукати далі.
Та навіть коли рішення немає — це теж нормально, і зовсім не означає, що проблему слід замовчувати. Спробуйте дати бодай фрагментарні чи теоретичні варіанти. Нехай це буде відправна точка, аби подумати над нею всім. Зрештою, ніхто не казав, що аудиторію не варто залучати до пошуку рішень.
Марія Смик, випускова редакторка медіа рішень «Рубрика»:
«Ми в “Рубриці” багато розповідаємо про конкретні кейси відновлення. Це може бути історія про невелику громаду, яку допомагають відбудувати волонтери, а може — про велике місто й те, як воно дає собі раду після чергових руйнувань.
Крім цього, робимо акцент на екології. Через війну страждає довкілля. Те, що ми дотепер не відчули на собі, завдасть клопоту в майбутньому. На жаль, часто це проблеми, які не можна розв’язати, доки триває війна. Ще частіше це проблеми, на які не зважали й до війни. Важливо говорити про них, бо навколо нас сформоване потужне ком’юніті людей, які своїми ідеями та діями здатні впливати на ситуацію.
Від початку повномасштабної війни ми багато пишемо про здоров’я. Адже відновлення України — це й про відновлення людського ресурсу. Важливо, аби наші поранені мали належне лікування, щоби військові були забезпечені ліками та медичними засобами, які точно працюють».
4. Готуємося до реакції аудиторії
«Навіщо говорити про відновлення того, що росія знову може зруйнувати?»
Передусім, аби не ставати безпорадними, щоби зберегти головний ресурс для відновлення країни та людей. Бо жодні відремонтовані будинки не мають сенсу, якщо вони будуть порожніми.
Розповідаючи про відновлення тут і зараз, ми зображуємо нормальність, яка можлива під час війни. Це доводять історії в медіа: попри війну, українці відкривають бізнеси, продовжують навчатися, перемагати в спорті, музиці, робити наукові й технологічні відкриття на подив усьому світу. Самозарадність у людині знищити неможливо. А саме це відчуття є рушієм відновлення.
«Я постійно бачу дописи розумних людей, які не розуміють, навіщо взагалі відновлення, і вважають, що ніякого відновлення до Перемоги не має бути. Для багатьох залишається відкритим питання: “Чи потрібно відновлювати те, що можуть зруйнувати або захопити росіяни?”. Однак саме відновлення найнеобхіднішого вже зараз — запорука, що Україна не втратить людей і що прифронтові регіони не стануть пустелями».
Отар Довженко, медіаексперт, креативний директор Lviv Media Forum
Скептичні настрої щодо відновлення
Українці тверезо оцінюють шлях повоєнного відновлення й розуміють: він не буде швидким. За результатами опитування, 21% респондентів оцінили тривалість процесу відновлення у 5–8 років. 22% вважають, що Україні знадобиться понад 10 років для повноцінного відновлення економіки та ключових сфер життя. Водночас 16,5% опитаних переконані, що для цього вистачить від двох до п’яти років після завершення війни.
Показуючи ті чи інші рішення, журналісти можуть стикатися зі скептично налаштованою аудиторією. Мовляв, «це і зараз нереально, а потім — тим більше» або «корупція не дасть цього втілити».
«Ми швидше фіксуємо негативні емоції, ніж позитивні. Тому відтворити перед аудиторією реальну ситуацію відбудови важко. Об’єктивну реальність майже завжди затьмарює суб’єктивне сприйняття. Тож треба шукати способи говорити про відновлення так, аби ця тема була “сексі”. Щоби люди цікавилися: що відновлюється та як зробити краще. Тут стануть у пригоді всі журналістські формати, бо вони мають працювати комплексно».
Марія Смик
Інколи здається, що вже всі теми охопив… Як дивитися на повоєнне відновлення ширше?
Отар Довженко:
«Насправді, навпаки: непочатий край тем! Навіть саме поняття “відновлення” треба пояснювати та наводити приклади. Головне у висвітленні цієї теми — допомогти людям (читачам, учасникам процесу, одержувачам допомоги, бізнесу і всім іншим) набути суб’єктності, аби вони розуміли, що можуть впливати на процес відновлення. Досліджувати їхні потреби і побажання, разом з експертами думати, як задовольнити їх економно, екологічно, розумно, інклюзивно, безпечно».
Марія Смик:
«Журналістам, які почуваються дещо обмеженими у виборі тем, раджу поспілкуватися з людьми, які втратили дім, з урбаністами, які завжди можуть перерахувати купу проблем, із забудовниками. Останніх часто обходять стороною, але саме вони можуть закцентувати на неочевидних речах.
Коли я не знаю, за що взятися, починаю з історії. Чи є у мене герой, який ілюструє проблему, про яку я пишу, чи він може допомогти мені з фокусом? Якщо так, слід будувати причинно-наслідкові зв’язки тих чи інших явищ, відштовхуючись від історії цього героя. Нехай він стане точкою опори. Якщо пропоноване рішення спрацювало для нього, може, підійде для когось ще? А чому в інших не спрацювало? Ось вам і основа конструктивного тексту».
Як у пандемію COVID-19 медіа дізнавалися про справи бізнесів, так і під час війни підприємцям є що розказати. Вони впроваджують інновації, відкривають для себе нові ніші, ринки збуту або переорієнтовують виробництво під потреби, пов’язані з війною. Окремий фокус в темах про бізнес — допомога армії та волонтерство.
Наталія Зіневич:
«У кожному регіоні знайдуться грантові програми для підтримки підприємництва. На Київщині подібна є для жінок-підприємниць: проєкт “Мрії в дії” за фінансової підтримки Жіночого фонду миру і гуманітарної допомоги ООН. Нещодавно зробили про це сюжет. Розповіли про медівницю з Обухівщини, її родину: як із локального, аматорського бізнесу вони намагаються вийти в конкурентніше поле. Постійно вчаться, вдосконалюються, бо бізнес — це не лише про гроші, а про саморозвиток».
Лайфхак від редакції: міксуйте в матеріалі кілька фокус-тем, як це роблять журналісти «Погляду». Наприклад, відновлення і мистецтво під час війни, відбудова і волонтерство, або відбудова з екологічним фокусом, відновлення та інтеграція переселенців у приймаючі громади.
Про що ще можна розповісти?
Відновлення життя у громадах відбувається через різні механізми. На державному та локальному рівнях підходи дещо відрізнятимуться. Йдеться, як мінімум, про різні бюджети. На вирішення проблеми впливає і близькість регіону до фронту, і стан місцевої економіки до вторгенння. На кожному з етапів можна підшукати ідею для матеріалу.
Наталія Зіневич:
«Спробуйте показати всю палітру діяльності. Навіть якщо процес виглядає типово, знайдіть щось нетипове, але системне. Історію можна вивести в унікальний кейс для вашого регіону. Наприклад, як у межах відновлення в певній сфері відбувається комунікація з іноземними фондами, з міністерствами або департаментами обласних адміністрацій. Це різні структури, про які люди насправді мало знають. І хоча вони самі себе піарять, звичайні мешканці їх не сприймають. Вони можуть зливатися з партією влади чи з місцевою владою. Проте там працюють успішні управлінці.
У нас досі є недовіра до влади, та водночас замало показують іншу сторону: які на місцях сформовані методики швидкого відновлення й залучення коштів? Адвокатування відбудови певних об’єктів — окрема тема. Ці історії можна вплітати поряд із проблемами простих людей. Героями можуть бути ініціативні групи мешканців, ОСББ, представники фондів, очільники громад — усі, хто з різних сторін дотичні до відновлення».
Отар Довженко:
«Бракує реальних історій людей, які потребують відновлення чи займаються ним, у тому числі — власним коштом. Медіа пишуть про гроші, витрачені з бюджету, але зовсім не говорять про ресурси, вкладені людьми й компаніями у відновлення і свого, і громадського. Може скластися враження, що відновлення можливе тільки на бюджетні та донорські фонди, але це не так.
Дуже важлива сьогодні підтема — це безпека. Як людина, яка отримує допомогу на відновлення домівки, може витратити кошти, аби ця домівка стала безпечнішою в умовах війни? Які є технології? Який досвід (наприклад, ізраїльський) ми могли б запозичити? Які стандарти запроваджуються щодо спорудження укриттів у нових і відновлених будинках, і які могли би бути?
Інша актуальна тема — енергоефективність. Зараз ми говоримо про відновлення у часи, коли бойові дії тривають, і відбудовувати слід так, аби нове було придатнішим для життя під час війни».
Марія Смик:
«Особисто я вболіваю за те, щоб у нас більшало розслідувальних матеріалів про відбудову на місцях. Цей процес важливо контролювати. І, звісно, вболіваю за конструктивну журналістику. Людям, які втратили житло, потрібні чіткі відповіді: “Що тепер робити?”».
Війна триває, але разом з нею — і життя. Гарний хист медійника полягає в тому, аби помічати те, що під час війни допомагає державі, громадам, окремим людям жити й розвиватися. Круто, якщо згадані експертами приклади вас надихнули. А щоб ідей було вдосталь, ловіть корисні матеріали.
- Як комунікувати відновлення України. Рекомендації для органів влади, неурядових організацій, міжнародних донорів, медіа та інших учасників процесу.
- План відновлення України — офіційна візія уряду.
- Повоєнне відновлення України та медіаспоживання: загальнонаціональне соціологічне опитування.
- Дослідження Центру економічної стратегії.
- Соціологічні аналізи суспільства і державних політик від аналітичного центру CEDOS.
- Аналітика від KSE Institute (Київська школа економіки).
Огляди стану різних сфер в умовах повномасштабної війни від DiXi Group.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win
