Віталій Улибін — головний редактор «Полтавської хвилі». Медіа позиціонує себе як сайт чесних новин без джинси й прикрас, створений групою незалежних журналістів. Команда має чітко прописану редакційну політику й стандарти та вірить, що задача медіа — не лише в тому, щоб орієнтуватися на попит аудиторії, але й в тому, щоб виховувати читачів.
Ми поговорили з Віталієм про вигорання, протидію російським наративам та його ставлення до «тилових фронтів».
Ми з самого початку поставили собі таку концепцію, що новини для нас вторинні, основна мета — це великі, цікаві й корисні тексти. Іноді це все вдається реалізувати в одному тексті, іноді це може бути просто цікавий або просто корисний текст. Наше медіа — про людей і для людей.
Ми намагаємось якомога частіше запитувати в читачів, що вони хотіли б, і робимо це не для галочки, а намагаємось опрацьовувати фідбек і відповідно до нього формувати контент-план, медіаплан. Намагаємося йти в ногу зі своїми читачами: і не відставати, і не сильно забігати наперед, щоб не плутати і не бентежити людей.
У нас топові автори, які вміють писати цікаво. Ми об’єднали велику кількість реально хороших журналістів та інших працівників редакції, які повністю залежать від цієї роботи. І тому як адміністратор ти мусиш кожен день зранку до вечора думати, як зробити так, щоб все це могло продовжувати нестись вперед і вгору. Ти постійно знаходишся в цьому мисленнєвому процесі, щоб шукати фінанси, цікаві теми, контент. Оце й допомагає жити.
Минулого року, мабуть, в серпні, ми припинили працювати цілодобово, бо вже не було такої потреби в читача. Трішки видихнули, перейшли на більш вільний графік роботи, і в той момент я зрозумів, що вигорів. Думав, що вже все, далі я не потягну. Так я два тижні, мабуть, походив. Але коли зрозумів, що все починає просідати, — вдих-видих, дихання по квадрату, і понеслося далі.
Найбільший виклик — це протистояти пропаганді, намагатися дати людям повноцінне медіа, де вони б могли брати інформацію і не прагнути читати російських блогерів, експертів, ЗМІ. Бо, на жаль, дуже в багатьох тематиках, особливо аналітичних, український контент все одно просідає, і люди продовжують читати, слухати або дивитись типу хороших руських — але ми ж розуміємо той наратив, який вони просувають. Мені здається, це задача української журналістики загалом — створювати якісну альтернативу.
У нас є окремий плейлист на Apple Music, який називається «Бандера Вініл». Усі в редакції мають туди доступ, і кожен закидує щось своє улюблене. В основному воно грає в редакції, але коли кудись їдемо, врубається в машині. Там сет, мабуть, вже годин на одинадцять, вистачає на дорогу туди і назад. Це не можна показувати людям. Там просто дуже різноманітна музика: від AC/DC і Linkin Park до нових українських «байрактарних» творів, але не сильно зашкварних.
Пам’ятаєш старий мем, де дівчинка стоїть на фоні будинку, що горить, з таким дуже зловтішним обличчям? Оце ми, коли доїжджаємо до нуля і бачимо, як там орки корячаться.
Не люблю, коли говорять «інформаційний фронт», «економічний фронт». Мене це дуже дратує, тому що так може говорити тільки той, хто не був на справжньому фронті. Поки ти не бачиш, як люди стріляють і гинуть, ти можеш себе тішити, що робиш овердохєра корисного, і називати це своїм фронтом. Але поїдь, подивись, і в тебе відпаде бажання. Так, ти можеш робити овердохєра корисного. Ніхто не знецінює твій внесок, твої донати, твої податки. Це норм, так має бути. Сьогодні кожен має працювати або в армії, або для допомоги армії. Але не треба називати це фронтом. Сидиш в тилу — називай це тилом.
Журналістам-новачкам пораджу не романтизувати професію. Бо це робота, на якій треба впахувати кожен день, постійно розвиватися. І це стосується не тільки початківців, тому що професія зараз дуже змінюється. Тому треба вчитися, ходити на тренінги, читати книжки. Зараз є доступ до того, щоб отримувати нові знання від топових журналістів з усього світу, і було би тупо цим не користуватися.
