Валерій Гармаш — медіаменеджер, тренер центру практичної освіти «Накипіло», засновник та CEO медіахолдингу «Має сенс». У 2014 році створив медіа сайту міста Слов’янськ, щоб заповнити новинний вакуум після деокупації. І вже 9 років керує редакцією.
Валерій поділився з нами своїми джерелами натхнення, професійними інсайтами та планами на перший день після перемоги.
Суперсила наших медіа в локальності: це історії про людей, яких ми знаємо і бачимо, а не про якісь далекі процеси, які не дуже на нас впливають. Ми пишемо не загально, а точно знаємо, кому хочемо цю історію розповісти.
Наша місія виглядає дуже просто: ми допомагаємо людям і бізнесу. Це два напрямки, з якими ми постійно працюємо. За рахунок одних і других ми можемо існувати і створювати щось корисне для кожної з цих аудиторій. У нас зараз майже 27% аудиторії — це ядро, яке повертається хоча б раз на тиждень.
Якщо ставити ціль розширюватися, треба реально оцінювати умовний ринок. Якщо у Слов’янську і в районі до початку повномасштабного вторгнення жило 140 тисяч людей, то їх не може бути 200 тисяч. Але нам дуже приємно, що читачі, які зараз зі Слов’янська переїхали в інші міста або навіть країни, продовжують нас дивитися, читати. Люди використовують нас як джерело інформації, якому вони довіряють, і це дуже приємно.
Я хочу, щоб медійні організації, які працюють в Україні, розуміли, що вони можуть розвиватись, рости і бути незалежними. Тому що я вважаю, що єдиний шлях до незалежності — це фінансово-незалежні ЗМІ. Для цього потрібно багато працювати і мінятись. Тому моя професійна мрія — змінити цей процес.
Такого досвіду, як в українських медійників, немає в жодній країні світу. Подивіться, ми зараз спостерігаємо війну в прямому ефірі. Ми бачимо і знаємо, що відбувається прямо зараз на фронті. Так склалося, що в цей час вже є технології, які допомагають це зробити. Але ми, попри все, ще й навчилися дуже швидко їх використовувати. Ми працюємо так, як ніхто не працює. Як працювати під час таких умов — це досвід, якого Україна може навчити весь світ.
Я прокинувся зранку — я живий. І це вже надихає на те, щоб зрозуміти, що життя прекрасне, бо ти маєш можливість побачити небо, сонце, дощ або листя навпроти на дереві, або подивитись, як прийшла твоя кішка чи собака, яка гавкає на дворі. Це вже прекрасно. І далі можна просто рухатися.
З того, що почитати, я точно можу порадити «Безжальний менеджмент» Дена Кеннеді, це те, що треба прочитати. Подивитись я б порадив серіал «Правду мовлячи».
Я вважаю, що будь-який факап — це можливість запам’ятати, що так надалі робити не потрібно. Питання лише ціни: скільки ти заплатив за цей процес. Це може бути 100 гривень за забуту карточку, яку треба було вставити у камеру, а може бути декілька тисяч доларів за те, що ти забув вчасно подати якийсь процес або відзвітувати. Просто ти на майбутнє будеш знати, скільки це вартує, і що, мабуть, не треба так робити. Тому факапи, вони прекрасні.
Моя тотемна тварина — лев. Бо це тварина, яка розуміє, що життя буремне, але їй вистачає сили, розуміння для того, щоб спочатку подивитись, проаналізувати, а потім прийняти виважене рішення.
Журналістам-початківцям порадив би визначитися з тим, чим вони хочуть займатись. Тому спочатку спробувати якомога більше.
У перший день після перемоги ми 100% нап’ємось. З одного боку ми будемо потребувати радості, а з іншого — жалоби, бо ціна тієї перемоги занадто велика. І для того, щоб вгамувати цей процес, потрібно буде спробувати прожити цей момент разом таким чином, щоб його прийняти.
