Доки в Україні є що будувати й розвивати — просто працювати не вийде. Так вважає головна редакторка медіа про культуру «Сенсор» Анастасія Євдокимова. Тому команда видання надзвичайно амбіційна: береться за важливі теми, навіть якщо вони не наберуть великих охоплень, запрошує на практику студентів і намацує власні теми у всеохопному просторі культури.
Поговорили з Анастасією про те, як камерна команда працює над великими проєктами на кшталт 50 рецензій на українські книжки, чого головній редакторці не вистачає в медіаспільноті та чому нам потрібні ще тексти про «Розстріляне Відродження».
Намацати себе
Оскільки ми молоде медіа, продовжуємо себе намацувати: що нам близьке, що для команди, включно із фрилансерами, нині на часі. Пробуємо відчути, що хоче і про що запитує українське суспільство. Той його активний шар, який споживає українську культуру, готовий піти в театр, а потім загуглити: що ж він щойно побачив.
Чи ми знайшли остаточно свою лінію? Я не впевнена, але знаю точно: український театр, література загалом і простір мислення через есеїстику — шляхи, якими ми плануємо рухатися найближчим часом. Нам хотілося б писати про їжу, бо всі в команді дуже люблять поїсти, а найбільше — я і артдиректорка. Але для цього теж треба знайти і авторів, і власний підхід. Наразі у нас на сайті є розділи «Театр», «Література», «Мистецтво», «Есеїстика», «Кіно». Отут ми намацуємо.
Наприклад, у нас був ударний проєкт у рамках мистецького конкурсу від Українського інституту книги — 50 рецензій на нові українські книжки. Це був суперцікавий досвід. Ми писали конкурсну заявку, потім чекали результати голосування, майже півтора місяці підписували договір.
Я знаю правило: доки в тебе немає підписаного документу, не починай нічого робити, бо в будь-який момент може щось зірватись. І ми розуміли, що без підтримки Інституту книги цей проєкт не витягнемо. У нас були заготовки, шаблони, план А, план Б, список людей, яким ми хотіли написати. Воно все чекало сигналу в небі, точніше, на мейлі. Як тільки він з’явився, ми почали активно працювати.
Найголовніше, що отримали той результат, який хотіли: 50 рецензій. Половина з них — на книжки про війну, 11 — на поезії. Це круто, бо про українську поезію зараз небагато публікацій виходить.
У момент, коли складали довгий список книжок, стало зрозуміло, що ми дарма пішли шляхом обрання видань за 2023–24 роки. Команда тоді була не впевнена, що у 2024 році, коли почнемо проєкт, книжок буде достатньо. Адже вони мали відповідати певним критеріям: лише для дорослих, видані вперше, видані українською. Згодом стало зрозуміло, що таких книжок у 2024 році було понад 50.
До роботи ми задіяли велику кількість молодих авторів, і для мене це важливо. Це не означає, що ці тексти на 100% класні. Є відверто слабкі. Є трохи слабші рецензії від іменитих авторів. Є дебютні тексти, які надзвичайно захоплюють, і є відчуття, наче людина пише вже двадцяту рецензію.
Ми маємо справді багато нормальних і хороших текстів, поганих зовсім мало. Їх не могло не бути зовсім, бо коли працюєш із дебютантами, це завжди складно. Наступного разу хотілося б якось поглибити конкурсну основу для авторів. Можливо, аби вони написали один текст, а потім спробували створити ще один.
Це круто, що такий проєкт був. Він багато чого підсвітив, показав інтерес до книжок. У нас були високі перегляди на сайті, в соцмережах. Думаю, ми свою функцію виконали і державні гроші витрачені з користю.
Хто читає «Сенсор»
Нас читають здебільшого жінки віком від 18 до 45 років з України. Є значна кількість читачів із-за кордону: Польща, Велика Британія, інші європейські країні, США, навіть трішки Австралія. Ці люди читають й інші медіа про культуру, ми в їхньому переліку між іншими. Але у нас є поціновувачі, які працюють в цій сфері й нібито мали б все про неї знати, а вони можуть прийти до «Сенсора» і чомусь здивуватися.
Вони не розраховували прочитати текст про k-pop, а от читають. Вони не розраховували дізнаватися, що таке «Універсальний журнал», який виходив у 1928 році. Але відкривають статтю, дивуються і розуміють, що ще сто років тому українські класики круто розважалися, і саме в «Сенсорі» про це можна почитати.
І це буде довжелезний текст, бо ми не боїмося довгих текстів. Для нас це важливо: не страшно, що текст великий. Бо якщо ми вже взялися за тему, спробуємо посидіти, побути в ній.
Для таких текстів у нас існує сайт. Беззаперечний лідер на сайті — стаття про фільм «Конотопська відьма». Я не розумію, як, чому і навіщо людям читати про цей фільм у такому великому обсязі, але чомусь вони продовжують це робити з місяця в місяць.
Читачам подобається формат, який ми самі дуже любимо та який практикує багато українських медіа. Це каруселька в інстаграмі, яка за 7–9 слайдів розкриває тему, дає принципово нові знання: швидкі, легкі, доступні. Водночас у 80% випадків за цією горталкою стоїть об’ємний текст на сайті.
Наприклад, є конспект якоїсь лекції на 18 тисяч знаків із пробілами. Ти можеш прочитати короткі тези, вони тебе надихнуть, і ти зрозумієш: «Вау, та це ж найцікавіший спікер у світі. Я хочу ще». Переходиш на сайт і розумієш, що там є криниця, джерело натхнення, до якого можна припасти, бо ті цитати, які обрали для каруселі, взагалі не найважливіші. Ти там бачиш іншу глибину.
Але для того, щоб клікнути на сайт, треба подолати коротшу дистанцію каруселі. А ще треба подолати дистанцію великої кількості різної інформації, яка є навколо. Ми не конкуруємо з іншими медіа з іншим контентом: із розвагами, з інфлюенсерами. Це постійна боротьба за увагу.
Хто створює «Сенсор»
Наша команда маленька, ми камерне медіа. Є я, Настя, головна редакторка і співзасновниця медіа. Я відповідаю за тексти, великі ідеї та напрямок, куди ми рухаємось. Є дві випускових редакторки Марина й Софія, які опікуються роботою з авторками та авторами, із текстами, із темами, які самі час від часу пишуть, бо їм це дуже подобається і не можна залишити на них лише технічну роботи.
Є артдиректорка Женя, яка має власний погляд не лише на візуальне, а й пише тексти про те, що її захоплює. Мені би хотілось, щоб вона робила це частіше, бо в Жені цікаве бачення трендів. Воно нагадує, що ми живемо у великому світі, і постійно треба озиратися: що відбувається у світовому мистецтві, в моді, в соцмережах. Вона найбільш твітерська і часом навіть переказує новини, які ми могли пропустити.
Ще є медіаменеджерка Катерина і SMM-спеціалістка Вікторія. Далі ми доповнюємося за рахунок тих людей, з якими співпрацюємо на фрилансі: фотографами, авторами, літературними редакторами.
Команда — це живий організм. Тут немає сценарію. Коли ми обираємо тему чи звідкись з неба приходить усвідомлення, що про цю тему треба написати — це рівень діалогу, прислухання. Ми собі вигадали тему про Софію Київську й почали брейнштормити з випусковою редакторкою Мариною: що б із цього могло бути. У Марини з’явилося кілька цікавих ідей. А коли я запитала, чи віддаємо комусь цей текст, вона вирішила, що сама хотіла б взятися за тему та поговорити з героями.
Або наша випускова редакторка Софія, яка живе на Івано-Франківщині. Минулого року, щоб в якийсь спосіб її розважити, я кажу: «Софія, тобі треба кудись поїхати. Давай ти напишеш про виставу у Львові». Софія зібралася, поїхала, подивилася виставу, написала текст.
Тут поєднується багато різного, але найважливіше — особистий інтерес. Бо база — це те, щоб людина хотіла, щоб вона горіла, щоб її це захоплювало, щоб вона потребувала цього додаткового пошуку внутрішнього.
Я вважаю, що у ХХІ сторіччі кожен має вміти писати. Тож готова підтримати всіх у всьому, що вони роблять. Це взагалі класно, коли люди займаються лише тим, що їх надихає і що їм подобається. Тому я намагаюся опитувати команду: «Як вам ця тема? Робимо, не робимо? Про що ви ще хотіли би поговорити?».
Хочеться вірити, що я — людина, яка може надихати і підтримувати, і моя команда це відчуває. Чи це так? Мені здається, відповідь я отримаю через роки, коли хтось зізнається, як я його чи її травмувала. Поки ніхто не зізнається і поки нікуди не тікають — це означає, що нам вдається знаходити точки, як триматися разом.
Щодо назви. У своїй голові на рівні відчуттів я розумію, чому «Сенсор». Ми у команді це теж розуміємо. Але поки нам не вдається знайти спосіб, як донести до авдиторії. Бо ідея велика, класна, треба її в якийсь прикладний спосіб підсвітити. Щойно ми знайдемо, як це комунікувати так, щоби відгукувалося, ви відразу це прочитаєте.
Брати відповідальність за тих, хто писатиме після нас
Крім фрілансерів, ми також працюємо зі студентами. Це відбувається не так просто й легко, як хотілося б, але команда закладала цю ідею одразу. І я впевнена, що це може бути однією з наших сильних сторін. Бо знаю медіа, які принципово не беруть на практику студентів, бо не хочуть витрачати час. Ми у «Сенсорі» для себе вирішили, що навпаки, принципово хочемо брати цю відповідальність.
Ми бачимо нашу місію зокрема й у тому, щоби працювати з людьми, які, на жаль, останні чотири роки вчилися онлайн і були позбавлені офлайн-освіти. Наша команда хоче дати можливість людям, які ще не мають досвіду, але захоплюються журналістикою та писанням в широкому сенсі, отримати навички. Разом із нами пройти цей шлях, щоб загорітися ще більше цією професією, зрозуміти, що є ще багато знань, які їм треба доотримувати. Ми показуємо їхні слабкі сторони, а з іншого боку — хочемо підкреслити те, в чому вони сильні.
Наша робота зі студентами починається з того, що ми запитуємо в листуванні: чи усвідомлюють вони, що будуть виконувати реальні завдання. Звісно, університет вимагає три написані, необов’язково опубліковані, статті. Це добре, та якщо студенти приходять до нас, то виконують реальні завдання в реальні дедлайни з реальними темами, спікерами, проблемами.
Тому немає варіанту зробити просто щось. Ні, ми працюємо одразу з чистовиком. Навіщо мені, випусковим редакторкам, усім нам витрачати час, якщо ви не робите реальний матеріал? Щоб ви повчилися? Це можна зробити в університеті. А тут ми багато відпрацьовуємо, відточуємо.
Це забирає дуже багато часу та енергії. Звісно, не всі наші співпраці із студентами успішні, але таке завжди буває. Це людський чинник і він завжди болючий. Але ми свідомі того, що інакше післязавтра не буде кому писати. Хотілось би просто займатися тим, чим ти займаєшся, але ні, ти мусиш допомагати освітній системі, сфері для того, щоб в нас були ті люди, які можуть писати про культуру й мислити.
Я мріяла, що виросту, стану самостійною та зможу нарешті просто працювати. Але розвиток українського суспільства й культурної сфери з 2014 року показує, що просто працювати ми не зможемо ніколи. Щонайменше, доки триває війна, щонайбільше — доки є безліч систем, які треба побудувати.
Тому я впевнена, що просто працювати мені не вдасться до самої смерті. Потрібно буде вибудовувати систему, наздоганяти великий світ, когось вчити. Оскільки я живу з цією думкою з 2014-го року, у мене все окей. Я свідома того, що цей дощ не закінчиться ніколи.
Із чого починати писати
Всім, хто хоче писати, я б порадила декілька речей. Найважливіше — це граматика української мови. Не минає дня, щоб я не скористалася словником, аби перевірити наголос, з’ясувати значення, знайти синонім. Так само — про розділові знаки, лексику, синтаксис. Бо мова — це інструмент, і ним треба навчитися володіти.
Для журналіста важливо з’ясувати, яке коло тем його цікавить. Бо ти не можеш бути фахівцем у всьому. Так, якщо працюєш у темі культури, то розумієш алгоритм, за яким опрацювати редакторське завдання, питання, де пошукати джерела чи спікерів, із ким порадитися.
Водночас я впевнена, що кожен має мати свій passion, свою пристрасть, чим він горить і про що знає трішки більше. Чому? Бо для того, щоб класно написати про музичний альбом, потрібно бути заглибленим у музичні терміни, в жанри, у стилі, у звучання, у розуміння музики.
Знайти те, в чому ти сильніший чи можеш бути сильнішим, ніж інші. Що може бути одним, двома, трьома твоїми китами, твоїми стихіями? Бути універсальним автором — це не рішення. Треба, щоби твоє серце до чогось лежало.
Звісно, потрібно виписуватись. Не варто чекати, поки з’явиться робота, стажування чи практика в медіа. Аби щось із цього з’явилося, ти маєш володіти навичками письма. Щоби ними оволодіти, ти маєш писати постійно, щоденно. Письмо — це твоя робота.
Не має бути страху білого аркуша. Якщо не знаєш, із чого почати, почни цей аркуш замальовувати, переверни його. Візьми папір фізичний, а не електронний. Почни писати від руки, знайди свій спосіб, бо білий аркуш заповнити не страшно. Страшно його не заповнити і втрачати час, сидячи перед ним.
Кожен і кожна може знайти своє місце для відпрацювання письма. Щоденні 280 знаків у твіттері — непросто. Вести свій блог в інстаграмі — непросто. Писати відгуки на Goodreads, Letterbox чи на ще якомусь ресурсі — теж непросто. Але це має бути регулярним.
Ще одне медіа про культуру?
Щоб зрозуміти, як ми впливаємо на авдиторію, потрібно було би провести якесь соціологічне дослідження. У це треба вкладати кошти, та оскільки їх немає, і грантів на таке немає, то ми можемо лише здогадуватись і щось інтуїтивно відчувати. Чи відчуваю я, що ми важливі і щось змінюємо? Так. Просто нам потрібна читацька увага та підтримка. Ну і гроші.
Колеги по цеху, до яких я прислухаюся, кажуть, що «Сенсор» — це ще одне медіа про культуру. Але медіа про культуру ніколи не буде достатньо. Вона така велика, багатогранна, що чим більше медіа, тим краще, бо це все — не конкуренція.
Я насправді мислю колег не конкурентами, а partners in crime, кожного зі своєю темою. І радію, коли виходять якісь класні матеріали. Чому? Бо це про розвиток сфери. Бо якщо хтось вже про якусь тему написав, то це не я втратила тему. Це нарешті залатали шпаклівкою оцю дірку в стіні, і я можу або не займатись нею, або побачити, де недолатали, і щось іще зі свого боку додати.
У медіаспільноті мені хочеться бачити більше єдности. Ніби є оце загальноприйняте правило, що ми підтримуємо українську культуру. Що ми маємо в якийсь спосіб витіснити радянське минуле, російську культуру, звільнити цей простір і наповнити його чимось новим: українським, західним, східним. Але залишаються інтерв’юери, сайти, великі медіамайданчики, які продовжують тягнути російський контекст. Щоб що?
Торік у росії був популярний один серіал, не хочу навіть згадувати його назву. Але до мене прийшли з кількох різних джерел запити, аби про нього написати. Просто готовність написати, конкретний текст, який мені вже прислали для публікації.
Навіщо нам думати щось про російський контент? Навіщо нам його дивитись? Навіщо нам про це артикулювати? Чому нам взагалі має бути важливо, яка російська зірка народилася, одружилася чи померла? Це не наші проблеми. Звісно, у 2000-х, у 2010-х роках українське телебачення було наповнене цими зірками, і це досі сидить у деяких головах. Але якщо про це не нагадують, ти забуваєш, що воно існує.
Так само мені не вистачає консолідації щодо визначення, що таке війна. Не лише всередині екосистеми медіа, а й державної політики. Міністерство культури та інформаційної політики вклалось дуже сильно щоби говорити про дату війни як дату повномасштабного вторгнення, і про рік війни, два, але не згадувати про 10, 11 років. Виходить витіснення того, що відбувалося в Україні з лютого 2014 року. Якщо ракета не летіла над вашим домом — не означає, що війни не було.
Ми лише спільними зусиллями та багатошаровістю зможемо перекривати суспільні запити, теми, про які треба говорити, щоб українська культура себе фіксувала й розвивалась. Як, наприклад, ніколи не буде достатньо текстів про «Розстріляне Відродження». Звісно, можна йти протореними шляхами: писати, чому «Розстріляне Відродження» — «Розстріляне Відродження», а можна шукати інші варіанти. От цей пошук і латання дірок — наш шлях.
Або, наприклад, у нас з’явився есей про витіснене покоління поетів 70-х років. Ті, які були між шістдесятниками, дисидентами, і вісімдесятниками. Більшість цих імен забуті сьогодні. Їх немає навіть у підручниках з історії літератури, бо немає таких підручників. Вони є лише в окремих профільних монографіях літературознавців. Часом їхні імена звучать на парах для студентів-філологів. І все.
Чи наберуть такі тексти велику кількість переглядів? Ні. Чи вони потрібні? Так. Чи можемо ми уявити розвиток знань про українську літературу, не закривши ці лакуни? Теж ні. Тому я бачу, що медіа «Сенсор» важливе. Є відчуття, що нам є що робити та завжди буде що робити.
Цей матеріал було профінансовано Європейським Союзом. Його зміст є виключною відповідальністю автора та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
