Олена Лептуга — головна редакторка медіагрупи «Накипіло». Це харківське медіа виникло після Революції гідності як волонтерський проєкт громадянської журналістики і в 2024 році відзначило свою десяту річницю. «Накипіло» інформує про важливі події і розповідає історії людей з Харкові та області без джинси, вкидів та фейків.
Аніса-Дарія Мерабет поспілкувалася з Оленою про команду медіа, український Харків, журналістську етику і сміливість.
Про що наше медіа? Перше, що я хотіла сказати, — це про людей, але точніше буде — про людей і рішення. Ми намагаємося не тільки розповідати історії, але й в кожній вишукувати те, що можна покращити. Я не можу сказати, що «Накипіло» — це повністю журналістика рішень, тому що зараз ми пишемо багато про вибухи, які просто не мають рішення. Ось приліт — і що ти зробиш? Можемо хіба написати: носіть аптечки, здавайте кров, намагайтеся подолати панічні атаки.
І друге — це про місто, тому що «Накипіло» — голос українського Харкова, і так було від початку створення. У 2014 році ми кричали про те, що Харків — це Україна, і назовні, і всередині країни. Щоб ні в кого і ніколи не закралася думка, що Харків сепарський чи ватний, що тут якісь «не такі» українці. На глобальному рівні ми досі вирішуємо комплекс меншовартості Харкова в Україні, показуючи його стійкість і патріотичність. Ми подаємо незаангажовану інформацію, трактуємо реформи, які можуть позначитися на містянах і мешканцях Харківської області, робимо великі інтерв’ю й відеорепортажі з військовими й волонтерами, місцевими мешканцями деокупованих районів. Щодо останніх — розвінчуємо міф, що там поголовно всі ждуни. Цей російський наратив чомусь підхоплюють журналісти, які ніколи самі не були на тій же Куп’янщині й не розуміють, що пережили ті люди.
Уранці мене як редакторку надихає, коли ми можемо поставити погоду з радісною фотографією. Це значить напередодні не сталося великої біди. Ми добираємо прикольні фотографії, іноді з котиками з прикордоння чи гарною квіточкою, що квітне попри обстріли. І я знаю, що читачам дуже подобаються наші світлини.
На початку «Накипіло» ми аудиторію знали в обличчя: здебільшого це були громадські активісти, військові. А потім ця аудиторія розросталася. Зараз кістяк — це люди 25+, яким болить Україна, частина аудиторії — люди з-за кордону, які змушені були виїхати. Це харків’яни, які перебувають у місті чи виїхали за межі Харкова, або люди, яким цікавий Харків. На гендерний поділ ми ніколи не зважали, зараз дивилися, що жінки нас читають більше, але, мені здається, що це може бути пов’язано з війною.
З 2022 року у нас зросла аудиторія і зростає досі. За минулий рік за рахунок швидких постів у соцмережах ми наростили 36% загальної аудиторії — з тим, що у нас були атаки на сайт, і його відвідуваність подекуди зменшилася. У цьому році я також бачу приріст на 14%. Він пов’язаний у тому числі з оперативними новинами, які читають не тільки харків’яни, а й люди, які цікавляться Харковом як містом, що зазнає чи не щоденних ударів росіян.
Я радила би всім читати великі тексти Накипіло. Це рубрика з розлогими лонгрідами, красиво оформленими. Здебільшого це історії людей, які ти надихають своєю позицією чи пережитим.
Наші читачі мріють про закінчення війни — це однозначно. Кожен раз, коли передивляюся статистику Telegram, я бачу, скільки у нас сердечок на хвилину мовчання. Можливо, люди таким чином ушановують це. Усі мріють про перемогу і подолання корупції. Я вважаю, що одна перемога має бути на фронті, а друга перемога — це потім вигнати всіх ублюдків, які не давали нам швидше перемогти.
Суперсила «Накипіло» — у команді. Я це не для пафосу говорю, це справді командна робота, завжди була. І я думаю, що Накипіло — це про людей, які більше ніж колеги. Минулого року, у вересні, ми зробили невеличку стратсесію і звірилися в цінностях. І я посміхалася всередині, від того, наскільки цінності збіглися. Ми списали багато аркушів, і в нас не було суперечностей. Це про українськість, про відповідальність, про повагу, це про толерантність (окрім росії, звичайно). Це про емпатійність до своїх героїв й одне до одного. Мені дуже пощастило працювати з людьми, з якими можна сперечатися про що завгодно, крім цінностей.
Тотемною твариною Накипіло став Акела. Хаскі нашої Ліни Плуженко. Вона його забрала з-під Бучі, де він бродив самісінький. Його родину не вдалося знайти, і тепер він наша віддушина, бо погладиш його — і якось посміхатися хочеться. А щодо моєї особистої… Редакція жартує, що в мене агресивна кішка, насправді не те, щоб дуже. Вона поважає свої особисті кордони, і мені це подобається в контексті того, чим я займаюся в житті. Грейсі ричить на чужих, а лащиться до своїх тоді, коли їй хочеться, а не тоді, коли хочеться іншим.
Команда десь така, як і кішка: норовлива і самостійна. Є певна універсальність, і кожен може одне одного прикрити, але знає свою сильну якість. Я працювала в різних редакціях, і мене завжди лякала повна згода з керівництвом. Тому що в мене завжди є запитання або пропозиції. У «Накипіло» так не буває. Ми можемо дійти згоди, але це часто буває через дискусії. А ще команда дуже смілива. Ми розуміємо, що важливо показувати злочини росіян, і тому це поїздки на нуль, на прильоти, де можна отримати травми. Це травматизація через перегляд відео з тих же прильотів чи фото. І ти не знаєш, в який момент тебе розпаяє повністю.
Це сміливість не бути просто дзеркалом влади, а ставити запитання. У нашому пресцентрі проходили і проходять конференції з громадянськими активістами, які проти цього. Ми їх підсвічуємо і бачимо, як вони досягають цієї мети. Наприклад, як не встановили на площі Свободи так зване «одоробло», тому що люди прийшли сюди на пресконференцію,у нашому пресцентрі збирали підписи. І далі це про довіру, тому що якщо ти з усім погоджуєшся і такий весь пухнастий, зручний для всіх, то викликаєш підозру.
Я люблю документалки. Звичайно, проплакала «20 днів у Маріуполі». Мене вразило, що майже всі кадри я бачила в новинній стрічці в 2022 році, але вони не перестають боліти. Віра маріупольських лікаря й правоохоронця в те, що своїми публічними заявами вони зупинять війну, — це в саме серце. Харківщина щодня страждає від прильотів, і ти як журналіст уже не знаєш, що зробити ще, аби світ не зволікав з допомогою. Має бути дозвіл бити по скупченню військ на кордоні з Україною, збивати ворожі літаки, що мають підлість з бєлгородської області пускати по нам бомби, які вбивають, трощать будинки, руйнують підприємства. І задаєшся питанням: невже недостатньо смертей, аби ухвалити це справедливе рішення? Тоді світ вразили кадри з маріупольського пологового. Та смертей не стало менше. Тільки за травень росіяни своїми бомбами й ракетами вбили вагітну на березі річки, підлітків в «Епіцентрі», людей, що друкували книжки, літнє подружжя у Вовчанську — і це нескінченний список.
У нас були факапи, як і в кожної редакції. Розкажу про той, за який мені соромно досі.
Ми точно знали, що загинула Яна Червона. Нам це підтвердили, навіть дієвці Харкова такі: «Так, це правда, пишіть». І ми зробили дуже гарний матеріал, не просто про те, що Яна Червона загинула, а про неї, оскільки ми були особисто знайомі. Ця стаття буквально за 10 хвилин набрала шалену кількість переглядів і перепостів. Але після того, як ми цю статтю випустили, дізналися, що родину ще не повідомили. І ми закрили публікацію. Це прям болючий факап, поганий, за який мені соромно. Це те, що точно не повториться.
Під час повномасштабного вторгнення ми навчилися працювати з будь-якої точки України. Ми відновили і змінили формат пресцентру: це не тільки пресконференції, а ще й майстер-класи, маскувальні сітки у нас плетуть, наприклад. Контент змінився: ми ніколи не писали стільки «криміналу та надзвичайних подій», скільки зараз. Ми стали оперативнішими. Ми розрослися: у нас є нові люди, які рухають це медіа далі, я тішуся. Ми навчилися не спати ночами. Навчилися не писати капслоком «ВИБУХИ В ХАРКОВІ». І ми навчилися, мені здається, дозувати біль, який можемо назовні випустити. Ми несемо відповідальність перед нашою аудиторією за те, що вона побачить чи прочитає. І уникаємо занадто болісних подробиць як у візуальному плані, так і в текстовому. Маємо повагу до смерті, тому не тиражуємо зображення вбитих.
Новому поколінню українських журналістів я би порадила практикуватися чи не від другого семестру першого курсу. Шукайте редакцію, яка набирає молодих журналістів, студентів і щиро допомагає розвиватися — як наша, наприклад. Йдіть на тренінги, програми, як у центру освіти «Накипіло», тому що це практичні курси, а не «давайте поговоримо про те, як класно знімати, але не будемо знімати». Я дуже скептично ставлюся до теоретичної журналістики.
Я хочу, щоб журналісти прочитали кодекс етики і не хайпували. Клікабельні заголовки принесуть перегляди, але що за ними? Я мрію про відповідальну та якісну журналістику, а не про «Безрукая Наташа виростіла царіцу полєй» (це реальна назва статті про сороку й кукурудзу). Щоб розуміли, що журналістика — це складно й не ідеалізували. Будь-які ведучі новин чи інших програм так само гарують, шукаючи інформацію, репортери з преміями за свою роботу ризикували життя, а редактори, що не в полі, часто не мають перепочинку.
А тим, хто думає про власне медіа у прифронтовому місті, я б порадила прорахувати бюджет. Щоб структуруватися і масштабуватися, потрібні гроші. Якщо ви знайдете інвестора, який не буде впливати на вашу редакційну політику і не буде зашквареним, — супер. Якщо ви зможете відстояти себе перед донором і стартанути з цим — супер. Якщо самі накопичили кошти і можете їх вкласти — також супер. Але я не вірю в довгострокові волонтерські проєкти без підтримки. Тому що вам принаймні треба купити або якимось чином отримати броніки, щоб знімати те, що відбувається в прифронтовому місті.
Я дуже хочу, щоб цінувалася незалежна журналістика, і ми не мали доводити цю необхідність. Досі є певне уявлення, що немає незалежних медіа, що якщо вони фінансуються міжнародними фондами, вони на них впливають. Ну, може, якісь впливають, але у мене не було такої ситуації. Незалежні медіа, які мають стабільне фінансування і стало розвиваються, стають ще більш якісними, тому що вся команда, включаючи керівну ланку, займається своєю справою за нормальні гроші, і не має йти на компроміси.
У день Перемоги ми виридаємося, бо радість буде такою. Черговий чи чергова на стрічці напише фразу про закінчення війни. Оператори вийдуть стрімити на вулиці. Фотографи зніматимуть вільний Харків. Ми поїдемо до хлопців на позиції, аби подякувати їм. У мене вже є контентплан на цей день, аби він тільки скоріше настав. А через півроку після Перемоги я поїду в Крим. Тому що Крим — це друге місце сили після Харкова. Мені дуже треба в Сімеїз.
