«‎Колись говорити, що ти із Запоріжжя, було немодно. Ми хочемо зламати цей стереотип». Знайомимося з мікромедіа ЯКТИТАМ

Запорізьке мікромедіа ЯКТИТАМ хоч і має приставку «‎мікро», та за два з половиною роки може похвалитися солідним портфоліо. Дописи-експлейнери, подкасти, друкований журнал, документалка, мерч, присвячений Запоріжжю, добірка «‎звуків» міста, п’ять стритарт об’єктів і 20 офлайн-подій — напрацювання цієї команди. 

Тут зібралися друзі й однодумці з палким бажанням розповідати найцікавіше про рідне Запоріжжя, руйнувати міфи щодо міста та відроджувати українські традиції. Встигли чимало, та, щоби не втратити запал, редакція взяла творчу відпустку після великого складного проєкту. Обіцяють повернутися з новими ідеями. А поки вони видихають, ми запросили поговорити співзасновниць ЯКТИТАМ: Аню Бобіно та Олю Мішевську.

Лютий 2022-го, початок повномасштабної війни. Запоріжжя стає головним хабом евакуації для мешканців Півдня. Що коїться в місті? Що з людьми на окупованих територіях?

«Жодне локальне ЗМІ не відповідало нашим інформаційним запитам, — згадує ті дні Аня Бобіно. — Тому ми з друзями вирішили: треба з цим щось робити. У нас є журналістський досвід, своє ком’юніті, і всім нам не вистачає інформації про те, що відбувається. Так ми прийшли до ідеї створити мікромедіа для друзів‎».

«‎За допис про няню Віку Роднянський заблокував нас в інстаграмі»

Аня Бобіно: Ми почали з розвінчування міфів і пошуку історичної правди. Перші найпопулярніші дописи — про мультсеріал «КітПес» (американський анімаційний серіал — ред.) і про няню Віку. 

Перший допис розповідає: навіть наші студії озвучки й дубляжа применшували українську ідентичність, робили дурником україномовного песика, а російськомовного кота — домашнім і пафосним. Ми аналізували, чому так сталося, як це на нас вплинуло, чому через подібні ситуації тривалий час люди не хотіли говорити українською мовою в Запорізькому регіоні.

У дописі про няню Віку ми розповіли, як образ головної героїні російського серіалу презентував у телевізійному просторі тогочасний Маріуполь і всю Україну. Наш літературний редактор Костя Андріїв передивився ВСІ серії шоу та мало не збожеволів.

Допис розійшовся з шумом-гамом українськими та російськими пабліками, ми отримали величезні охоплення. Навіть Роднянський (Олександр Роднянський — телевізійний продюсер російських серіалів, зокрема «Моя прекрасна няня» — ред.) заблокував у інстаграмі всю нашу команду, хоча ми про нього нічого не публікували і йому особисто не писали. 

Такий відгук дозволив швидко розкрутитись, набрати підписників. Це були вже не лише запоріжці, але й українці, які перебували за кордоном в евакуації чи в інших областях України. Тож ми зрозуміли: треба робити більше подібного контенту. 

Що хочу зауважити: коли десять років тому я працювала в Запоріжжі на «‎Громадському ТБ Запоріжжя», і ми там робили сюжети про історію та міфи міста, нам ніхто не казав: «О, дякую, як цікаво, класний контент». А в ЯКТИТАМ аудиторія виявилася на диво відкритішою, дуже вдячною за такі матеріали.

Нам постійно пишуть у дірект, підходять на вулицях і починають обговорювати матеріали або проблеми міста. Буває, звертаються: «Дозвольте з вами не погодитися. Ви в тому матеріалі таке-то написати, а в подкасті — таке сказали. Хочу вам задати кілька питань». Коли стаєш ближче до аудиторії, показуєш обличчя автора — це неминуче, теж частина роботи. Буває складно, але нам подобається такий фідбек. Навіть неприємний, але його набагато менше, ніж подяк за нашу роботу.

Оля Мішевська: Ми не класичне медіа: у нас немає сайту, стрічки новин, ми не робимо розслідування, лонгріди, не працюємо з тригерними темами, не ведемо репортажі з місць обстрілів, інтерв’ю з постраждалими, із військовополоненими. Ми не прагнемо у всіх матеріалах обов’язково показати дві точки зору, взяти в кожного коментар, як це властиво традиційним ЗМІ. 

Концепція мікромедіа дозволяє вільно обирати формати: хочемо — робимо вечірки, пишемо радіодиктант у кав’ярні, хочемо — робимо мерч і стритарти. Поєднуємо фанові експлейнери, меми і простою мовою пояснюємо актуальні, подекуди складні теми. Іноді — очевидні, але під несподіваним кутом.

Аня: Типові новинні підходи в інстаграмі не діють, та й вони нікому там не потрібні. Новини люди беруть із телеграм-пабліків. У нас хоч і невеликий об’єм інформації, але все стильно оформлено, написано зрозуміло. Є певний аналіз нашого редактора Кості Андрєєва, але всі висновки читач робить самостійно.

Відкрити різноманіття Запоріжжя собі та іншим

Аня: Ми любимо рідне місто з усіма його недоліками та перевагами. Але навіть для себе довго не могли зрозуміти: що це за місто, які люди тут живуть, чого вони прагнуть? Вирішили шукати сутність Запоріжжя у форматі анімаційних відео та подкастів. В аудіотеревеньках четверо друзів-запоріжців ділилися інсайтами та спостереженнями. Ідея самоідентифікації проходить крізь усі наші матеріали і проєкти. 

Згодом, за нашими відчуттями, ми стали впливати на те, як аудиторія сприймає Запоріжжя: через офлайн-події, через подкасти. Ми запустили дискусію із запоріжцями: яким ми бачимо місто сьогодні та яким уявляємо в майбутньому.

Оля: Запоріжжя було містом, з якого багато хто мріяв поїхати. Ми ж, навпаки, кажемо: у Запоріжжі хочеться залишатися, тут можна жити класне насичене життя й розвиватися. Люди тут мешкають не через життєві невдачі, бо їм, скажімо, не вдалося вступити в київський університет. Вони живуть у Запоріжжі, бо це їхній свідомий вибір, їм тут комфортно, місто дає їм щось, чого не дають інші міста і країни. Звісно, в умовах війни постає питання безпеки, і не всі готові залишатися. Це вже на розсуд кожної людини.

Аня: Колись говорити, що ти із Запоріжжя, було немодно. Ми хочемо зламати цей стереотип, щоби запоріжці пишалися тим, звідки вони. Мріємо прийти до формування спільноти свідомих запоріжців, що живуть тут чи в інших містах, але родом із Запоріжжя і відчувають себе запоріжцями незалежно від того, де перебувають. Вони хочуть розвивати місто, вірять в його трансформацію, яка залежить від кожного. Про це ми говоримо в наших матеріалах. 

Оля: Коли ви живете в Києві чи у Львові, вживу бачитеся приблизно ніколи. А в Запоріжжі ми всі звикли йти ввечері проспектом на каву чи вино, і дорогою зустрічати пів міста знайомих. У Києві ж з лівого берега на правий доїхати — вже ціла епопея.

Наші тематичні вечірки в різних містах України стали приводом для запоріжців вийти в офлайн. Цей формат публіка швидко полюбила. Чого лише вартує кількість гостей на київській події: більше сотні запоріжців зібралося в барі бердянців «‎Характерники» на Хрещатику, тусували й волали: «‎Запоріжжя — це Україна».

Аня: Ми проводили вечірку у Львові, кінопоказ нашого документального фільму «‎Шрами Запоріжжя» в Кракові — і всюди бачили, як люди радіють знайомим обличчям в чужому місті за сотні кілометрів від дому.

Наймасштабніші вечорниці ми влаштували торік напередодні Різдва в Запоріжжі, у барі Chin-Chin. Вечірку присвятили українським традиціям, яких нас позбавила радянська окупація. Арткураторка Льона Радченко читала лекцію про витоки Різдва та як відроджували свято в Запорізькій області. Ми запросили акторів театру, вони співали колядки, водили Козу — це одна з найдавніших різдвяних містерій, що відбувається у Щедрий вечір. Ми танцювали на морозі з аніматором в образі велетенського Пса Патрона і мало не спалили дідуха. Було весело.

10 років спротиву та трансформацій Запоріжжя

Аня: Робота з історичним контентом вилилась у друкований журнал «10 років спротиву та трансформацій Запоріжжя». Ми зібрали ключові події останнього десятиріччя. Опрацювали сотні новин, інтерв’ю, документальних відео та перетворили їх на художню інтерактивну історію, зі стікерами та QR-кодами, за якими читачі можуть дізнатися більше.

Аби замовити журнал, пишіть нам у директ в інстаграмі. Всі кошти з продажу ми передаємо «‎Благодійній фундації “Мрія”» на допомогу родинам військовополонених, цивільних бранців і загиблих воїнів. 

У журналі кожен спогад показує, що останні десять років запоріжці активно чинили спротив російським наративам. Звісно, були й сепаратисти, деяких спеціально звозили з інших міст на акції Антимайдану, і «‎ждуни» росії серед місцевих теж були. Ми цього не замовчуємо, але більшість жителів не піддалися російській пропаганді та донині відстоюють українське Запоріжжя.

Для мене як для журналістки, яка працювала в ті часи, найбільш показовими були «‎Яєчна неділя» та силовий розгін запорізького Євромайдану 26 січня 2014 року. Мало хто знає, що запорізький Майдан за чисельністю був другим після київського.

Аня: На боці Євромайдану тоді зібралося багато жінок, вони кидали в сепаратистів яйця. Це було напередодні Великодня, люди закупилися борошном і яйцями, тож що було — тим і кидалися. Вийшло настільки жорстко, що міліції довелося захищати бідолашних сепаратистів від українців. Цікава видалася хода, деякі кадри увійшли в документальний фільм, який ми знімали для «‎Громадського».

Оля: А мені подобається історія про олівець. Десять років тому називатися патріотом у Запоріжжі було непопулярним, та дехто наважувався ходити на проукраїнські мітинги. Аби люди збиралися на нових локаціях безпечно, один запорізький журналіст вигадав такий трюк: написав у фейсбуці, що нібито загубив олівець на такій-то площі, йде шукати в такий-то день, а хто хоче допомогти, най приєднуються. Так вигаданий олівець став символом спротиву, символом, що Майдан може змінити локацію, але люди готові збиратися і не допустити «‎ЗНР» чи інших російських утворень.

Аня: Повномасштабне вторгнення для багатьох стало переломним моментом, і по Запоріжжю було помітно: тут точно не чекають на російських «‎миротворців». Місто швидко акумулювало ресурси. За лічені години відкрили волонтерські центри, почали допомагати військовим, збирали стільки речей та їжі, що хлопці вже казали: «Та не треба нам стільки, всього вистачає». 

До сьогодні в нас безліч волонтерських, молодіжних центрів, хабів за інтересами: для жінок, для дітей, для мелітопольців, бердянців та інших. Це круто, і варто, щоб якомога більше людей дізнавалися про них, бо кожен потребує свого ком’юніті.

«‎У нас індустріальне місто, але це не значить, що люди, які працюють вдень на заводі, не можуть увечері піти на концерт або в театр»

Оля: Через близькість Запоріжжя до фронту до нас прийшли гуманітарні фонди, які реалізують тут свої активності та заповнюють культурну тишу, яка тривала у 2022–2023 роки. Раніше як було. Дивишся афішу: топові українські артисти гастролюють містами України, їдуть у Дніпро, Кривий Ріг, Херсон, Миколаїв, Харків… Але ж є Запоріжжя, нас тут 800 тисяч! Так, є питання щодо безпечних приміщень для масових заходів. Але якщо в нас індустріальне місто, це не значить, що люди, які працюють вдень на заводі, не можуть увечері піти на концерт або в театр.

Аня: За моїми відчуттями, людей у місті менше не стало, але вони змінилися. Багатьох корінних запоріжців, які виїхали, замінили люди з тимчасово окупованого Півдня: із Маріуполя, Бердянська, Мелітополя. Чимало людей переїхало з Херсона. Так само у 2014 році відбувалося з мешканцями Донецька та Луганська. Подібно до них, нові жителі Запоріжжя намагаються адаптуватися, зрозуміти, як будувати життя в новому середовищі. Думаю, згодом вони стануть повноцінними мешканцями Запоріжжя, і вони, до речі, теж цільова аудиторія нашого медіа.

Навіть зараз місто тусує на повну. У нас стільки подій, що на презентацію журналу ми не могли знайти вільного приміщення. Муніципальні, приватні простори — все було заброньовано. Ще спробуй у вихідні знайти вільний столик в Ciao Ragazzi: місця бронюють уже на початку тижня.

Люди скучили за офлайн-подіями, і ми це побачили на прикладі Дня міста, який організувала місцева кав’ярня Besha. Це свято зазвичай відзначали кожну першу суботу жовтня масштабним Покровським ярмарком на Набережній. Але ковід та вторгнення росії позбавили нас традиції. Та цьогоріч друзі на базі кав’ярні організували ярмарок, і ми залюбки приєдналися. Вийшов невеликий, дуже атмосферний івент.

А невдовзі відбудеться «‎Гогольфест», протягом декількох днів проходимуть виставки, концерти, інсталяції. Все трохи артхаусне як для широкої публіки, але у цих заходів є власна аудиторія. У місцевої молоді запит на подібні івенти зростає. Наприклад, театр «Вій» ставить класні, актуальні вистави про те, чим живе Запоріжжя і вся країна. До них складно купити квитки, місць у залі на всіх охочих не вистачає.

А що далі?

Оля: ЯКТИТАМ для кожного з нас — не основна робота. Ми займаємося цим у вільний час. У нас склалась єдина умова співпраці: робимо в медіа те, що нам подобається та на що вистачає бажання й ресурсів усієї команди. Інакше з додатковим навантаженням — це прямий шлях до емоційного вигорання. Звісно, коли працюємо над проєктами з фінансуванням — інша справа. Там у нас визначені задачі й обов’язки. Оскільки зараз у нас немає сталої підтримки, для всіх це діяльність просто в кайф.

Наразі завершуємо великий історичний проєкт, над яким працювали пів року. Ми зосередилися на історичних символах Запоріжжя. Це була амбітна спроба віднайти їх і показати запоріжцям і всім українцям. Ми записали публічні подкасти з інфлюенсерами, випустили цикл анімованих історичних експлейнерів, розробили журнал. А насамкінець вийшли в офлайн: встановили на знакових локаціях Запоріжжя п’ять стритарт об’єктів, які символізують громадянський спротив російським наративам.

Певно, це така велика крапка на наших рефлексіях про болючу історію Запоріжжя. Тож зараз беремо творчу паузу та думаємо, куди рухатися далі. Занурюватись у минуле вже не хочеться. Тепер, навіть попри напружену ситуації на фронті, ми хочемо більше говорити про сьогодення та майбутнє міста, бо у Запоріжжя воно беззаперечно є. А яким воно буде — залежить від нас.

Світлини: архів ЯКТИТАМ

Цей матеріал було профінансовано Європейським Союзом. Його зміст є виключною відповідальністю автора та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.