25–27 травня відбулася друга за масштабом медіаконференція в Європі Lviv Media Forum 2023. Фокусна тема — «Після війни або перед війною. Як цивілізації перемогти хаос».
На другий день журналісти й редактори іноземних ЗМІ взяли участь у дискусії «Говорити, щоб бути почутими. Як Україні розповідати про себе, щоб будувати солідарність у світі». Спікери обговорили, які теми резонують з аудиторією їхніх країн, яких історій не вистачає в інфопросторі та визначили наративи, які впливають на сприйняття російсько-української війни.
Ми занотували найважливіші цитати цієї дискусії.
Натан Ходж, старший редактор CNN у Лондоні 
«На жаль, американські ЗМІ схильні розглядати Україну, та й будь-яку іншу країну, через призму внутрішньої політики США. Це важливо пам’ятати, особливо коли насуваються президентські вибори або можливий дефолт. Дискусії про Україну часто будуть вестися швидше в контексті “позиція демократів проти республіканців”, аніж у контексті українського наративу як такого чи прагнення зрозуміти, що насправді відбувається. Я це ненавиджу, бо це перетворює війну на змагання, що, на жаль, применшує значущість досвіду і травми».
«Наша робота полягає не в тому, щоб спростувати ідею [посередницької війни між Америкою та Китаєм], а пояснити, звідки вона з’явилася. Половину населення світу представляють їхні політики, які дивляться на ситуацію не так, як лідери Європи та США. Частково через потужну PR-кампанію, яку російське міністерство закордонних справ спрямовує на цю аудиторію. Треба розуміти, як працює ця динаміка, вона не існує у вакуумі. Коли мова йде про аудиторію Бразилії, Індії, Південної Африки, важливо залучати локальних експертів, які пояснять, чому країни БРІКС займають таку позицію, який інтерес Китая. І потрібен генераліст, який працював у Пекіні, у Варшаві, Буенос-Айресі, і може зробити крок назад і пов’язати це все, надати зв’язкам сенсу».
«Одна з речей, яка говорить про розвиток громадянського суспільства України, — те, що українці є авторами власної історії. Ми бачимо багато прикладів цього, і це неймовірно. Вже існує стійке покоління журналістів, які здатні піддавати питанню дії уряду, кидати виклик владі».
«Якщо говорити про роботу CNN тут, то ми не могли б функціонувати без українських колег. І ми просимо їх дотримуватися нашої етики та намагатися бути неупередженими, навіть якщо їхніх друзів убивають, їхні родини втрачають домівки, а в їхню країну вторглися. Ми просимо залишити особисті почуття в стороні. І я думаю, це дуже корисна річ для пітчингу [історій іноземним ЗМІ]. Є багато платформ, де ви можете висловити власну думку чи описати досвід. Але здатність запропонувати щось неупереджене, аналітичне може бути великою перевагою».
Гінтс Амолінс, редактор іноземних новин, журналіст і ведучий програм на латвійському державному телеканалі LTV
«Ми базуємося в Ризі, але часто приїздимо в Україну на два-три тижні, щоби подорожувати й робити репортажі. Звісно, ми шукаємо історії, які мають прив’язку до Латвії. Наприклад, ми були в Херсоні взимку, і там був хлопець, який пережив окупацію, зберігаючи в себе не лише український, але й латвійський прапор — бо він був головою організації зі співпраці регіонів Балтійського й Чорного моря. Ми шукаємо ці зв’язки, бо це надихає людей допомагати й далі».
Наталія Гуменюк, журналістка, авторка, документалістка, співзасновниця та виконавча директорка «Лабораторії журналістики суспільного інтересу»
«В Україні скоєно понад 80 тисяч воєнних злочинів, найгучнішими з яких є невибіркові обстріли. Але коли я спілкуюся з редакторами багатьох іноземних ЗМІ по The Reckoning Project, вони сприймають це як побічні збитки війни. Мовляв, ми робили репортажі про тортури, один матеріал про Ізюм, один про Херсон та один про обстріли. Нас цікавлять лише дві теми: сексуальне насильство та депортація дітей. Люди загинули у Дніпрі, нам байдуже, дайте поспілкуватися з мамою або дитиною».
Рафаель Міндер, кореспондент Financial Times у Центральній Європі
«Financial Times пише для специфічної аудиторії, ми цікавимося економікою війни. І я вірю, що війною багато в чому керує економіка. США пішли в Ірак не тому, що знайшли там зброю масового винищення, а у В’єтнам — не тому, що переймалися за південних в’єтнамців. Війною керують глибинні економічні інтереси. Тож багато моїх історій про аспекти неприємні, але важливі, принаймні для нашої аудиторії: як доставляється зброя, хто змагається за контракти, які недобрі люди заробляють на війні».
«Ми не можемо конкурувати з усіма ЗМІ, які роблять репортажі з передової, і ми не намагаємося. Я думаю, для медіа має сенс знайти свою нішу й робити те, що вони вміють найкраще».
«Я думаю, всі ми, на жаль, прийняли поняття “побічні збитки” і те, що “розумні бомби” зовсім не є розумними. Викрадення дітей — приклад того, що ми, західне суспільство, не приймаємо. Тому воно резонує. І це можливість для України донести ідею, що українці інакше поводяться на полі бою: щоб будувати солідарність. Якщо цей наратив буде втрачено, як тільки з’являться докази, що українці мстяться у відвойованих регіонах Сходу, роблячи речі, які протирічать і Женевській конвенції, і самим нормам нашого суспільства, Україна втратить частину підтримки. Зараз ці історії резонують, бо вони опускають росію нижче плінтуса, навіть за низькими стандартами війни».
«Я зі Швейцарії, і там зараз дискутують стосовно нейтралітету. Дискутують через Україну: на тему, яку не обговорювали у 90-х роках, коли в Югославії почалося кровопролиття, або під час громадянської війни в Сирії. Це дуже активне обговорення, яке може змінити фундаментальне ставлення Швейцарії до себе й своїх цінностей».
«Як представник лондонської газети, скажу: мені дуже цікаво спостерігати, як Лондон змінює свою позицію після Брекзиту, як використовує свої ресурси, щоб допомагати Україні, навіть не перебуваючи в Євросоюзі. Подекуди вони роблять це швидше за деякі країни ЄС. І це також було частиною дебатів про переваги чи втрати Брекзиту».
«Врешті решт, зараз я живу в Польщі, для якої це питання екзистенційне, як і для країн Балтії. Тобто у кожної країни своє сприйняття цього конфлікту. І чим далі від України, тим більш загальним стає погляд на ситуацію».
Сабра Айрес, журналістка з 20-річним досвідом висвітлення подій в Україні та росії, працює для Associated Press, The Reckoning Project
«Я щойно провела місяць удома, у Сполучених Штатах, і поспілкувалася з друзями не з медіа про Україну. Тож я склала своє враження про те, що думають американські виборці. Вчора мій співвітчизник сказав, що, на його думку, американці хочуть чути лише про насильство в Україні. Я ж почула зовсім інше. Багатьох американців надихає стійкість України: як її маленька армія протистоїть нібито потужній російській армії. Це резонує з дуже американською історією про аутсайдера, який не здається й бореться».
«Я думаю, що є багато нерозказаних історій, які допомогли б іноземній аудиторії зрозуміти цю країну. Одна з них — про довгий шлях, який Україна пройшла з провозголошення незалежності у 1991 році, як вона будує й посилює демократію, притягує до відповідальності тих, хто при владі. Такі історії будуть з’являтися й надалі, і їх треба висвітлювати українським та іноземним журналістам. Це важливо: наприклад, історія про корупційний скандал з арештами демонструє американській аудиторії, що Україна бере участь у ще одній війні — проти корупції. І це теж надихає».
Щоб дізнатися більше інсайтів про висвітлення України в світі, дивіться дискусію повністю на Youtube-каналі LMF — українською чи англійською.
Фото: Ірина Середа