Як би нам цього не хотілося, Україна не може бути головним інфоприводом постійно. Водночас важливо балансувати й не звалитися у настрій «все пропало, про нашу війну всі забули». Іноземці пам’ятають про Україну, але також потребують нагадувань.
Ми маємо утримувати їхню увагу, адже російська пропаганда за всі роки існування намагалася стерти український голос. Зараз ми маємо унікальний шанс самостійно говорити про свою історію, здобутки, культуру, пояснювати власний контекст.
Та як це зробити? Як знаходити шляхи до свідомості іноземців? Як пояснювати колегам-медійникам українські контексти так, щоб вони їх розуміли і використовували далі? Відповіді на ці питання може допомогти знайти особистий досвід.
Як говорити про Україну: досвід комунікаційниці Дарини Рогачук
Дарина Рогачук — комунікаційниця, журналістка, з серпня 2023 року працює в українському офісі Greenpeace. Це перша її робота з інтернаціональною командою. За словами Дарини, у цьому є певний виклик. Із банального — потрібно розуміти акценти кожного. Із глобального — вибудовувати зв’язки між іноземцями та Україною.
Журналістка вважає, їй пощастило, бо колеги з Greenpeace розуміли причини російсько-української війни і загалом цікавилися нашою країною. Її завданням було поглибити ці знання і встановити зв’язки між організацією й українською авдиторією:
«Greenpeace від 2022 року активно включився в українську тему. Наприклад, болгарський офіс має проєкт у місті Кременчук, німецький — у Тростянці. У межах кампанії по Запорізькій АЕС активісти часто приїжджають в Запоріжжя та в область. Вони розуміють контекст не лише на київському рівні, а й на регіональному.
Вони комунікували це на світ, на міжнародні офіси й авдиторії, а нам цю діяльність не видно. Моя задача була — почати активну комунікацію саме з українською авдиторією, щоб українці бачили, що робить Greenpeace. Коли я прийшла, була вражена, що мене дуже тепло і з цікавістю зустріли. Хотілося тримати цю марку, показати, що ми не лише сміливі, класні люди, а ще й класні професіонали».
Тож Дарині та її колегам хочеться утримувати цю цікавість, розповідати міжнародним осередкам про останні події, нагадувати про ситуацію в Україні. Як це зробити? На думку комунікаційниці, головне не чекати можливостей, а створювати їх самостійно:
«Ми звикли говорити про іноземців та їхні стереотипи щодо нас. Та ми не говоримо про нас і наші стереотипи щодо іноземців. Це теж бар’єр із нашого боку, який варто здолати. Наприклад, коли здається, що є тотально проросійські країни, або десь живуть менш дружні до України люди. Тоді підсвідомо готуєшся до непростої комунікації.
Досвід показав, що розуміння ситуації в Україні набагато більше, ніж здається. У нас зараз є класна можливість говорити про себе світові, і треба нею користуватися, а не очікувати, що люди мають повний пакет знань про Україну, її буденне життя та історію».
Для міжнародної команди Дарина з колегами на спільній зустрічі попросили виділити час й підготували розповідь про Революцію Гідності та початок російської агресії. Це дало результати: за словами комунікаційниці, в її колег поглибилося розуміння причин російсько-української війни й укріпилася думка, що вона триває не два роки, а десять.
Київський офіс також показує іноземним активістам Greenpeace контекст війни, коли ті приїздять в Україну. Наприклад, знайомив іноземців із музеєм Чорнобильської трагедії у Києві, возив у Бучу, аби колеги з-за кордону на власні очі побачили докази російських злочинів. Люди з інших країн готові нас чути, потрібно лише не очікувати, що вони все зрозуміють самі, а пояснювати. За спостереженнями Дарини, у цьому допомагає інтегрувати розповіді про війну до звичайних розмов:
«Наприклад, у нас ранковий командний дзвінок. І я кажу: вибачте, друзі, я сьогодні дуже сонна, бо з п’ятої ранку атака була ракетна, по нам випустили понад 100 ракет, знищили нашу енергетичну інфраструктуру. Але ми все одно працюємо. Тобто я в буденності стараюся проілюструвати наші життя, показати їм це».
Іноземці найкраще розуміють обставини життя українців, якщо самі переживають подібне. Наприклад, коли приїздять сюди, проводять ніч у сховищі, сплять кілька годин, а після намагаються працювати як зазвичай. Дарина говорить, що вони лишаються враженими, як українцям це вдається.
Ще одним засобом у комунікації з іноземними колегами стала культура. Український осередок Greenpeace намагається знайомити інші офіси зі спадком нашої країни, поєднує це з інфоприводами і додає контекст війни:
«Ми колег повели в музей Чорнобиля. Бо вони були в Чорнобилі багато разів, а в музеї Чорнобиля в Києві не були. І там ми їх знайомили з художницею Марією Примаченко, яка жила, писала картини у 30 кілометрах від ЧАЕС, розповідали про її чорнобильську серію. І підв’язали із сьогоденням, що росіяни зруйнували музей Примаченко у лютому 2022-го. Кажу: розумієте, вони нашу культуру знищують навіть сьогодні. За моїми спостереженнями, іноземцям дуже цікава культура».
Дарина додає, що нам потрібно створювати контент зрозумілою іноземцям мовою, наприклад, англійською. Це проблема, з якою вона стикнулася: коли якісної інформації про історію чи культурну постать українською багато, а от англійською знайти якісний контент майже неможливо. Дарина закликає колег-медійників створювати англомовні продукти і перекладати вже готові матеріали, щоб інші українці мали що поширювати.
А який вплив ці зусилля мають на іноземців? Дарина помічає, що значні. По-перше, у них дійсно руйнуються стереотипи й упередження та формується нове сприйняття українців. По-друге, змінюється світогляд і позиція:
«Вони розуміють, що справедливість і добро мають бути захищеними, і це важливо не тільки для України, а для людства й демократії в цілому».
Звісно, цей процес комунікації не може бути м’яким та ідеальним. Дарина говорить, що часом бувають непорозуміння, але важливо не закривати уявні двері між вами, а бути готовим вислухати позицію іншої людини, навіть якщо вона повторює тези російської пропаганди. Потрібно дійсно набратися терпіння, нагадувати, що ви поважаєте думку співрозмовника, і спокійно пояснити, чому він помиляється:
«Не дратуватися, не злитися, не хлопати дверима, а сказати спокійно: “Я розумію вашу позицію, але хочу пояснити, чому це неправильно”. Вони готові слухати. Ніколи в житті я не чула таке, щоб мені сказали: “Та ні, все, я і так все знаю, я вже все розумію”. Російська пропаганда активно працювала всі ці роки, тому роботи з її розвінчання ще багато. Треба бути спокійними і впевненими в своїй правоті».
Виникають труднощі із поясненням загального контексту і всіх його деталей. За словами Дарини, часом іноземцю потрібно пояснити те, що не розуміють навіть українці. І це важко, особливо коли колеги бачать щось, що не сходиться зі словами:
«Наприклад, мене спитали: “Ви робите контент українською та англійською мовою, а чому не російською? У вас же велика частина людей говорить російською. Чому ви не говорите з ними цією ж мовою?” Ми з командою пояснювали, що зараз відбувається поступовий перехід на українську в побуті, що ми тотально відмовляємося від російської, особливо у медіа, тому не комунікуємо нею».
Дарина бачить позитивні зміни в сприйнятті українців за кордоном за ці два роки. На її думку, іноземці нарешті бачать, що ми відрізняємося ментально від росіян, які намагаються створити із себе образ жертви. Люди за кордоном готові підтримувати Україну, і нам потрібно сприяти цьому. Це надихає Дарину продовжувати:
«Я вважаю кожен день новим шансом донести правду колегам-іноземцям про Україну. Тому що кожен день у нас непередбачуваний. Я тому прийшла в Greenpeace. Моя мета була — допомогти Україні. До того я кілька років працювала в Архіві національної пам’яті з українською авдиторією, пояснюючи українську історію. Зараз я розумію, що цей запит, звісно, є, але є кому його закрити. А треба якраз працювати з іноземцями, міжнародними авдиторіями, бо це — підтримка безпеки й майбутнього нашої країни».
Що ще може допомогти у комунікації з іноземними медійниками й авдиторіями
Окрім практичних порад зі способами формулювати свої повідомлення для іноземців, важливо підготуватися морально. Адже у комунікацій з авдиторіями за кордоном немає моментального результату, тож може здаватися, що все дарма. Щоб цей настрій не заважав робити свою справу, спробуйте налаштуватися на комунікацію з іноземцями.
Пам’ятайте, що ви говорите з людьми
Насамперед ми намагаємося донести інформацію не до уявної маси «іноземці», а до реальних звичайних людей. У них є свій розпорядок дня, речі, які оточують постійно, зрозумілі їм культурні артефакти, стереотипи й упередження, які можуть виникати у будь-кого. Спробуйте уявити, що розмовляєте з людиною сам на сам.
Будьте готові повторювати двічі та навіть десять разів
Знання, які в Україні вважаються загальними, в інших країнах можуть бути невідомі. Це цілком нормально. Тому робіть примітки, історичні довідки й будьте готові повторювати їх не один раз. російська пропаганда багато працювала, щоби нас не чули. Тож аби пробитися крізь цю стіну, доведеться постаратися. Навіть якщо здається, що якась тема вже обговорена мільйон разів, ще один матеріал не буде зайвим.
Дізнавайтеся про контексти інших
Якщо ми хочемо донести інформацію до французів або аргентинців, та нічого не знаємо про них, як ми можемо вимагати від них розуміння? Знаходьте місцеві медіа, експертів, намагайтеся дізнатися більше про контекст, який оточує людей на певній території. Адаптуйте матеріали залежно від країни та місцевих умов.
Дякуйте за те, що вже зроблено
Додавайте вдячність у свої повідомлення. Іноземцям важливо відчувати, що вони мають вплив, що їхні дії приносять користь. Хоча ми можемо злитися і вважати, що цього недостатньо, потрібно розуміти, що така реакція навряд чи змусить допомагати Україні більше чи підтримувати нас інформаційно.
Встановлюйте контакти з діаспорою
Часто це люди, які інтегровані у місцевий контекст і водночас підтримують зв’язок з Україною. Вони можуть стати вашим ключиком до розуміння ситуації у країні. Діаспора також є великою рушійною силою акцій, мітингів, протестів, інформаційних кампаній.
На чиї кейси комунікацій варто звернути увагу та який контент споживати, щоби зрозуміти іноземців?
Прикладом вдало встановленої комунікації з іноземцями є державна платформа United24 Media. Вони змогли охопити різні різні формати: онлайн-медіа, інстаграм, тік-ток, ютуб — щоби контент міг дійти до більшої кількості авдиторій у зрозумілому й доступному вигляді. Їхня робота є успішною також із потребами українців, які під час масованих атак чи інших інфоприводів отримують англомовний контент, який можна поширювати серед іноземців.
Матеріали United24 Media доводять, що іноземцям важливо бачити свою причетність. На ютубі серед останніх 12 відео найбільше переглядів набрало те, яке розповідає про західну зброю на полі битви в Україні: як вона застосовується, які результати й що українські військові думають про неї. Такі відео важливі й для протидії російській пропаганді, яка говорить, що податки мешканців інших країн йдуть на утримання українців або регулярно звітує про «знищення» західної техніки.
На прикладі United24 Media важливо згадати, що у роботі з іноземними авдиторіями ми маємо дотримуватися принципів журналістської етики і не перетворювати кожну особисту трагедію в інфопривід. Так, особисті історії працюють чи не найкраще і показують, що війна не абстрактна, а має вплив на реальних людей. Проте використовувати ці історії потрібно обережно. У боротьбі за увагу іноземців важливо не ретравматизувати героїв матеріалів.
Шукати приклади взаємодії з іноземцями варто не лише в медіа. Із західною авдиторією активно працює креативна агенція Bickerstaff. Вони використовують і занурення у нашу буденність, і знайомі для іноземців контексти з російської культури, і вдячність. Разом з Українською академією лідерства агенція створила книгу «Crimes without punishment» («Злочини без покарання») зі згадкою про шість тисяч українських дітей, яких вкрала росія.
Книжка існує в офлайн і в онлайн форматі. Вживу вона вражає розміром і дає візуально зрозуміти обсяги російських злочинів і безкарності. Назва натякає на «Злочин і кару» — роман російського письменника фьодора достоєвського, який відомий на Заході та вважається класиком світової літератури. В результаті цієї кампанії вдалося охопити авдиторію у 15 мільйонів людей.
Для занурення іноземців в українську реальність і нагадування, що війна не так далеко, як здається, Bickerstaff розробили проєкт «Найближче бомбосховище» для Українського павільйону на цьогорічній Бієнале у Венеції. Ідея проста: агенція розмістила брошури і плакати з найближчими бомбосховищами у Венеції та Італії.
Це вразило західні медіа, за перші 72 години про кампанію випустили 113 публікацій. Нині проєкт продовжує існувати: у соцмережах агенція просить людей із різних куточків світу писати їм, створювати подібні мапи своїх міст і розміщувати у публічних місцях.
Згадаймо про вдячність. До Дня Незалежности разом з Українським інститутом агенція створила комунікацію «Найменша підтримка», у якій подякувала пересічним іноземцям. Команда зібрала пости у соцмережі Х (колишній твітер) зі словами вдячності від українських користувачів і розмістила їх у вигляді банерів, плакатів в аеропортах, на мітингах, у соцмережах. Основна ідея — найменша підтримка має велике значення.
Із темою деколонізації та висвітлення її українського контексту працює активістка, культурологиня Маріам Найєм. Її матеріали у медіа та соцмережах є прикладом зрозумілих іноземцям пояснень коріння російсько-української війни, а ще — контентом, який допомагає осягнути, чому західний світ прив’язаний до російського.
Цьогоріч у The New York Times вийшов матеріал, де Маріам висвітлила, що колонізація росії тривала для України сторіччями. Для Heinrich Böll Stiftung культурологиня створила статтю, де пояснила, чому деяким представникам західного світу важливо включати російський погляд на цю війну. З одного боку, матеріал піднімає проблематику бажання іноземців зводити українців і росіян у діалозі, який має привести до миру. З іншого, дає краще розуміння, чому так відбувається і як ми можемо на це впливати.
Більше дізнатися про російський імперіалізм і шляхи, якими йому протистояти, можна у роботах польсько-американської славістки Еви Томпсон. Одна зі сфер її діяльності — дослідження цих проявів у російській літературі. Оскільки західна авдиторія добре з нею знайома, це хороша основа для розвіювання імперських мітів і наративів.
У Томпсон є книга «Трубадури імперії. російська література і колоніалізм», де описується, чому Захід так легко сприймає пропаганду рф. Розвиває тему професорка Томпсон в інтерв’ю для European Resilience Initiative Center, де пояснює, як з умовного пушкіна виник умовний путін.
Допомагає говорити з іноземцями вивчення крос-культурної комунікації загалом. Які особливості тієї чи іншої культури, що для неї є прийнятним, а що — ні. Якщо ми хочемо, щоб інші розуміли нас, маємо розуміти їх.
Із темою крос-культурної комунікації працює зокрема ад’юнкт-професорка Києво-Могилянської Бізнес Школи Марина Стародубська. У подкасті Марина пояснює, як українцям знайти своє місце у світі та що робити, аби він почув нас.
Комунікації з іншими країнами складні, вони потребують особливих зусиль від нас. Проте результат, який вони дають, неоціненний, тож усі зусилля того вартують. Пам’ятаймо, що від цього також залежить, наскільки ефективно ми можемо завершити цю війну та як Україна опісля неї буде представлена на політичній арені.
Тож дізнаваймося більше про інші культури, говоримо про себе іноземними мовами, вивчаймо російський імперіалізм і доносимо цю думку світовій спільноті.
