Христина Кулаковська — засновниця «Жителі Києва», локального медіа про киян. Проєкт стартував у 2016 році, а у 2019-му Христина перезапустила його з новою концепцією.
Аніса-Дарія Мерабет поговорила з Христиною про місію проєкту, пошук історій і дослідження міста, а також зміни у форматі під час війни.
Світлина: фейсбук-сторінка Христини
У нас на сайті написано: історії, які закохують у місто, і це наш маленький слоган. Але якщо казати більше, то це історії про Київ через людей, які в ньому живуть. Це проактивні і свідомі люди, які щось змінюють в Києві. Або люди, яких ми можемо зустріти на вулиці: продавчині, касири, бабусі, які продають квіти. Ми намагаємось розповідати про тих, про кого не розповідають всі, і вишукувати обличчя міста.
Буває, що люди тут живуть, але хейтять Київ за його неідеальність: забудову, шум, забрудненість. Ми шукаємо історії, які не будуть спростовувати те, що є, але показуватимуть інший ракурс. Тому що багато для кого Київ стає другим домом, особливо через вторгнення, але ти не завжди знаєш, куди піти, що відбувається, які є спільноти, місця сили. Ми це все допомагаємо знаходити і досліджувати місто через історії, людей і їхні поради. І відчути себе трошки вдома.
«Жителі Києва» — це волонтерський проєкт. Але часом ми подаємось на гранти для спецпроєктів чи серій лонгрідів і оплачуємо роботу команди.
Ми шукаємо історії через соцмережі, робимо дослідження, моніторимо, вивчаємо історії в інших медіа. Також ходимо містом, бачимо певних людей, зупиняємося, беремо в них контакт або на місці швидко записуємо історію. Постимо в соцмережах, що когось шукаємо, або проводимо опитування серед знайомих знайомих.
Наша суперсила — в нішевості, локальності, автентичності. Нам подобається, що ми маленькі.
Сьогодні наша команда складається з 14 людей. Ми зустрічаємося раз в квартал, тому що деякі учасники живуть не в Києві: одна авторка, Софія, живе в Рівному, головна редакторка Аня — в Переяславі. А Тоня переїхала у Лондон два роки тому, вона наразі займається транскрибацією та перекладом на англійську мову. На Новий рік ми йдемо робити дідух, або в музей дивитись виставку, присвячену Сковороді, або у кіно чи досліджувати якусь локацію. Якось ми їздили на Троєщину, минулого разу зустрічались на Солом’янці. Ці зустрічі мають і дослідницьку функцію, і освітню, і просто побачитись, пообійматися, поїсти, набутись разом.
Ми знімаємо тільки на плівку. Це затратно, не дуже швидко і не так ефективно, але ми готові поступитися швидкості. Нам подобається ця справжність фотографії, цей процес. На стратсесії ми описували наше медіа через асоціації, і в багатьох було слово «затишне», «лампове». Окрім історій, це створює плівкова фотографія.
Останні роки у нас переважає жіноча аудиторія, десь відсотків 70, якщо спиратись на статистику Instagram, там у нас найбільше охоплення. Здебільшого це люди, які живуть в Києві або поряд, але часом трапляються і Львів, Одеса, Харків, великі міста, яким цікавий, напевно, сам формат про місцевих. Мені хочеться вірити, що нас читають змінотворці, яким не вистачає натхнення. Або ті, хто шукає класні історії про киян. І любить сторітелінг, тому що ми про сторітелінг короткої форми.
Ми є фанатами Богдани Неборак і її читацького клубу. Разом з Богданою ми робили екскурсію містом романом Домонтовича «Дівчина з ведмедиком», а Євгеній Стасіневич водив наших читачів Києвом за локаціями роману «Місто» Підмогильного. Намагаємось читати літературу про Київ, наприклад, «Марсіани на Хрещатику» Віри Агеєвої для нас тематична.
Після 24 лютого ми одразу змінили формат, з плівкової фотографії на декілька місяців перейшли на мобільну, бо були важливі історії, які треба було публікувати прямо зараз. Ми хотіли писати переважно про волонтерів, які допомагають місту. Так команда пропрацювала місяця чотири, до травня-червня. Коли вже більшість з команди повернулася до Києва, повернулися до плівкової фотографії та слоу медіа. Лишаємося майданчиком для історій про Київ, які надихають та розказують про сьогодення.
Класно, коли є острівець миру і світла, де можеш хоча б трішки переключитися. Ми переживали, чи маємо право лишатися таким острівцем в контексті всього, що відбувається. Але у кожній історії є блок, який стосується зміни героя під час вторгнення. І ми часом маємо історії про ВПО або військових. Але все ж таки обираємо якийсь добрий кут, надихаючу історію, яку ти прочитаєш, тобі стане тепло, затишно, лампово, і ти подумаєш: не дарма ми всі тут живемо, воюємо, боремося.
Тим, хто хоче заснувати власне медіа, я б порадила шукати однодумців, підтримку. І не боятися сміливих рішень. Волонтерство — це класна штука, коли воно дає можливість розвиватись кожному в команді. Люди готові щось робити просто за ідею, якщо вона їх надихає. Тому не варто думати, що для того, щоб створити своє медіа, треба величезна купа грошей.
Наша професійна мрія — зробити друковану книжку з топ-40 найкращих історій. Щоб це було подарункове видання, до якого ти можеш доторкнутися. Ми вже деякий час працюємо над цією книгою, зібрали історії як до, так і після вторгнення, щоб показати, про що люди мріяли до Великої війни й про що мріють зараз. Ми шукаємо дофінансування на друк і поки працюємо над змістом. Я сподіваюсь, що влітку вона вийде.
Якщо казати про мрії в контексті Києва, я думаю, що ті, хто виїхав і дуже любить це місто, мріють повернутися додому. Всі ми мріємо про перемогу та безпеку.
Після перемоги я би хотіла поїхати в Маріуполь і в Крим.
