Євген Бойко — операційний менеджер медіа post impreza. Це івано-франківське видання, що фокусується на локальному культурному житті. Команда медіа досліджує тяглість мистецької історії, рефлексує про актуальні та історичні твори і збирає цифровий медіаархів регіону.
Роман Даніленків розпитав Євгена про місію post impreza, класні книжки про мистецтво, специфіку спілкування з донорами і піклування про читача.
Франківськ — одне з тих міст, яке може похвалитися тим, що тут є багато літераторів, художників і місць, які акумулюють довкола себе цих людей. Ми намагаємось писати про це все — і мені здається, що ми показуємо ось цю soft power культури, яку мало хто розуміє. Ми хочемо говорити не лише до дослідників, але також і до людей, які не мають культурологічної чи навіть базової гуманітарної освіти, але цікавляться життям у Івано-Франківську.
post impreza — це деколоніальне медіа, тому що це про свій погляд і свій голос. Ми хотіли б показати, що медіа про регіональну культуру — це можливо. Медіа про культуру насправді так мало, а ті, що є, фокусуються на великих містах. І якщо щось потрапляє до них з менших міст — це зазвичай проєкти, які робляться кураторами чи людьми з великих міст. Ми хотіли б цей погляд змінити на внутрішній, щоб франківчани писали самі про себе, вінничани — про себе, житомиряни — про себе.
В Україні ми маємо таку величезну проблему, як перерваність культурних зв’язків: щоразу новому поколінню митців доводиться винаходити велосипед. Дивлячись на руйнування музеїв, вивезення колекцій з південних чи східних регіонів, хочеться спробувати швидше зафіксувати, що відбувається, якось архівувати перед обличчям загрози.
Мені хотілося б, щоб таких медіа, як post impreza, було більше, і рівень локальної журналістики про культуру зростав. Тому що писати про культуру — не те саме, що про соціалку чи політику. На превеликий жаль, регіональні медіа з ширшим фокусом цим моментом нехтують, і через це тексти є нецікавими, незрозумілими, маловідвідуваними. Хочу, щоби через п’ять років мені не доводилось пояснювати грантодавцеві, що медіа про культуру — це про демократію, а не просто ентертейнмент.
Для нас є важливою умовна чистота медіа — наприклад, не підтягувати матеріал під відкриття якогось ресторану. Або ми для себе вирішили, що ми точно не будемо працювати з будівельним бізнесом, принаймні у Франківську. Бо будівельний бізнес вбиває місто, його архітектурний образ. Тож у нас є багато перепон, щоб почати працювати з бізнесом.
Коли приходиш до донорів, які підтримують медіа, вони кажуть: «А, так ви про культуру, ідіть до донорів, які підтримують культуру». Ти приходиш до донорів, які підтримують культуру, і вони такі: «Ой, та ви ж медіа». І ось цей лімінальний стан, з одного боку, відкриває можливості, бо, якщо правильно подати, можна і до одних, і до інших звертатися. З іншого боку, це вимагає низку додаткових зусиль.
Молодому поколінню журналістів пораджу багато читати і багато дивитися. З іншого боку, інколи є круті антропологи чи філософи культури, коли ти з ними говориш, все зрозуміло, але коли вони пишуть — редакторка така: «Я не можу це навіть редагувати, звичайна людина це читати не може». Це інший бік медалі, потрібно постійно думати про свого читача.
Є хороша книга — «Як розмовляти з дітьми про мистецтво ХХ століття» Франсуази Барб-Галль. Вона не лише для дітей, але й для дорослих, бо сучасне мистецтво потребує контексту. Ще пораджу «Кожна людина — художник» Йозефа Бойса, «65 українських шедеврів. Визнані й неявні» Діани Клочко.
Це історія про постійне підчитування. Інколи потрібно читати не лише хороших істориків чи мистецтвознавців, а також і самих митців. «Суспільне Культура» часто дає їхні тексти: там буде Алевтина Кахідзе, Микита Кадан. Ми якось робили навчання для журналістів, які пишуть про культуру, і радили їм читати «Де кураторство» видавництва IST Publishing. Взагалі, з книжок IST Publishing можна брати майже кожну другу, окрім фікшнів. У них є соціологія культури і так далі, але це трохи важкі книжки.
Я люблю фільми, після яких ти такий: «Та бляха, життя кончене, я вже не хочу нічого цього». Я той, хто дивиться ці всі жахливі фільми з фестивалів. Один із таких фільмів — «Квадрат» Рубена Естлунда. Він про куратора і про музей, про те, як це все працює, але він ігровий, це не документалістика. З документального варто подивитися серіали «Фантастичні українці» і «Мистецтво в країні війни».
Матеріали від деяких авторів ми чекали рік. Це специфіка, коли ти пишеш не про подію, а, наприклад, про митця, намагаєшся глибше зануритися в його біографію, в його практику, і потім тобі треба якийсь час на обдумування.
Ми, як і більшість медіа, щороку готуємо до пам’ятних дат якийсь розбір-ретроспективу. І мені здається, що в перший день після перемоги ми будемо думати, як далі працювати з тим всім, що відбулося. Але спочатку певно, що нап’ємося, кожен в своєму місті.
