Я літредакторка старої традиції.
Це не понти, це позиція.
Колись я була юна редакторка, і вже тоді мене бісили автори, авторки, тексти, їхня тематика, терміни виконання, суперечки щодо дрібниць… Якось доросліша й мудріша колежанка помітила моє роздратування; сміючись, вона порадила:
«Якщо хочеш бути справжньою професіоналкою, не зважай на текст, як би дивно це не звучало. Тобі повинно бути все одно, аби тільки він під твоєю рукою ставав читабельним і грамотним. Люди переважно пишуть дурню, більшість книг — нецікаві, навіть класики лажають. Газети — одноденки, із часописів затребувані збірники кулінарних рецептів і засобів народної медицини, програми політичних партій — суцільна брехня. Ти нічого з цим не зробиш суттєво, але можеш покращить естетично. Чи це реклама кави, чи жіночий роман, чи політичний памфлет — яка різниця. Ти просто замінюєш літери, переставляєш слова у реченні, і ніяких нервів. Пулітцера чи Букера тобі за редактуру все одно не видадуть, просто якісно роби свою роботу».
Порада була слушною, утім, скільки б часу не працювала літературною редакторкою, є купа речей, які страшенно бісять.
Бісять непунктуальність і необов’язковість. Автори переважно тендітні створіння: натхнення немає, наснагу втратили. Але хоба! — дедлайн, і натхнення до автора терміново надходить у суботу. А в неділю вранці — редакторці повідомлення: ось мій геніальний ТЕКСТ, а можна правочки на понеділок, бо час здавать. НІ.
Дратує, коли автор не вміє або лінується перевіряти написане. Банальні одруківки редакторка покривиться і виправить, а от неякісний фактчекінг може запороти всю статтю, особливо якщо вона побудована на сумнівному факті.
Бісить, коли автор постійно робить фактичні помилки, не перевіряє дати, власні назви та імена, географічні й спеціальні терміни. Нині для перевірки у більшості випадків достатньо залізти в Google, а не сидіти кілька годин у холодному залі бібліотеки в очікуванні, коли зі сховища принесуть потрібну монографію. Юні автори! Чекніть свої цивілізаційні привілеї та чекніть інформацію.
Бісить (і смішить) зарозумілість і пихатість, коли автори уявляють себе Спайдером Єрусалимом, Керрі Бредшоу чи Гантером Томпсоном, не сприймають критики, дратуються через виправлення. Аякже, тут метр гонзо-журналістики, що пролазить у всі смрадні діри цього містечка, відкриває його таємниці, гріхи й пороки. Або геніальна письменниця колонок із кав’ярні, де баристи намагаються за помахом довгих вій вгадати, на якому молоці сьогодні капучино.
А хто ж критикує найкраще перо (найкращу клавіатуру) української публіцистики: нудна редакційна криска в окулярах?! Іноді потрібен дипломатичний талант як у Талейрана чи тактовність покоївки королівської родини, аби донести: мета літературної редакторки — покращити текст, а не із садистським задоволенням принизити автора.
Чи авторку. Фемінітиви нині — літературна норма, але зловживання ними бісить страшно. Загалом фемінітиви — це всі жіночі власні й загальні назви, резонанс і суперечки викликає лише професійний аспект. Тим дивніша новомодна манера підсвітити майже всі іменники, що позначають осіб жіночої статі.
І це намагання придати кожному й кожній персонажу/ці стать не прикрашають текст/статтю, спотворюють його/її вигляд. «Кожен і кожна учасник/ця тренінгу, педагоги й педагогині, отримали матеріали для вправ з учениками/цями». Читатимуть переобтяжені таким чином статті чи доповіді лише контролюючі органи, а літературна редакторка повинна вичитувати навіть не за подвійний тариф!
Бісять хронічні однотипні помилки. Коли є сталий авторський колектив, за двома рядками визначаєш авторство навіть не підписаного тексту або лаконічної новини: за стилем, розстановкою слів у реченні — і так, за помилками. Можна вічно глузувати з «лапок-ялинок» і лапок-“лапок”, але день у день їх доводиться виправляти.
Бачила, якась редакторка не витримала і набила тату на руці. «Ялинки» ззовні, “лапки” всередині. Думаю, тепер вона замість пояснень і нагадувань загрозливо показує колегам пів руки від ліктя. Я трохи заздрю, бо це бісить по-справжньому.
Дуже бісять штампи. Червоною ниткою через весь твір проходить надія: може, автор так іронізує? Неодмінна кава з цигаркою на заправці, обов’язкове сиве пасмо молодого командира, зашкарублі руки селянина, що розминають зерна пшениці. Кава чорна й запашна, очі дівчини — темні як вишні, парубка — сині, як волошки в житі. Лікарський засіб — простий радянський копійчаний…
Ніби ходиш вістрям леза, аби яскравий образ не перетворився на заїжджене кліше. Донбас — це терикони, Луганськ — абрикоси, Херсон — кавуни, Харків — залізобетон. Що було гостро й оригінально ще рік тому, пережило героїзацію та багатократне повторення, нині викликає відторгнення через частий ужиток. Жарти про пса Патрона, про курс російського корабля, вітання «Доброго вечора, ми з України». Довго жінки дивилися на дорогу вслід бійцям. Втомлені та задоволені, дітлахи повернулися з прогулянки домів.
Різновид кліше, канцелярит, бісить не тільки літературну редакторку. Канцелярит бісить усіх, бо люди відразу уявляють себе на нудних зборах, в черзі у бюрократичній установі чи в кабінеті податкової.
На виконання рішень, у межах реалізації програми відбулися заходи — іноді так описують запальні концерти юні журналісти, ровесники століття. Вони не застали радянський союз, їх ніхто не вчив писати на прикладі звітів комсомольських ватажків про виконану роботу з пропаганди. Звідки ця мертвечина? Не знаю, не осягну. Здається, канцелярити неможливо викорчувати з мови, як хрін з городу. Бісить.
Бісить так званий «білий шум». Той чи інший автор, з огляду на ті чи інакші причини, так чи інакше, більш або менш вправно, прямо чи опосередковано, рано чи пізно починає вживати оці всі паразити. Крім цього, треба сказати, також, за словами, треба додати, що, нагадаємо, свій, свої, якийсь, розповів про те, що — усе це на письмі зайве.
Є простий числовий показник: кількість слів, які можна викинути з написаного без втрати сенсу. «Вода» зазвичай становить десь 30% текста. Ані змісту, ані інтонації, ані сенсу ці слова й вирази не мають і лише засмічують текст. Ну або автору оплачують статтю чи книгу за обсяг, за тисячу знаків. Тоді зайві слова у фразі «Варто зазначити, що стало холодно, тож він сховав свої руки в карманах свого пальта», — подовжує текст і збільшує гонорар на третину. Але редакторку — бісить.
Бісить і трохи смішить жага привнести у статтю рідкісні діалектні слова та неологізми. У літературному творі вони доречні — за умови майстерного використання їх автором для зображення місцевого колориту. Проте в новинах, наукових есеях чи політичних статтях слова мальопис, дієвидло, горсаг, фіглі, гачі та маржина шкрябають око як плямки кави, що збігла, на щойно вимитій плиті.
Отакенька тутоньки є халепка, що літературна редакторка страшенно дратується від димінутивчиків — їстоньки не може. Рученьки терпнуть, злипаються віченьки правити зменшувально-пестливі суфікси в неочікуваних місцях.
Є в українській мові ця пестлива надмірність, коли грайливо згадуються навіть вороженьки. Та надлишковий вжиток димінутивів додає текстам інфантильних, жалісних чи ліричних інтонацій, недоречних у публіцистиці, новинах, наукових творах. Навіть побутовому зверненню «Жіночко!» зрадіє далеко не кожна.
Бісять довгі одноманітні переліки однорідних членів речення. Описи звичних побутових речей із десятка прикметників, ніби автор бере участь у конкурсі на короля аукціонних списків. А особливо — кілька поспіль дієслів, «ми наважилися попросити приготувати їсти». Автора хочеться послати піти купити випити і не ускладнювати.
Я проти дискримінації людей за ознакою статі, раси, віросповідання, політичних, статевих чи кулінарних уподобань. А от на підставі того, як людина жартує, — не певна. Бісять цитати з радянських комедій. Надзвичайно дратують реанімовані анекдоти з прадавнього часопису «Арт-Мозаїка», переповідані як випадки з життя. Погані жарти псують карму і множать ентропію сильніше, ніж хрінова національна політика.
Сюди ж — недоладна лайка, примітивне матюччя, покликані демонструвати широку натуру автора чи героя. Лаятися, як і жартувати, треба вміти.
Не то щоби бісить, швидше, смішить намагання юних авторів зрушити якийсь канон. Коли хочеться писати не так, як у правописі, у словнику, за традицією, варто запитати себе: навіщо давати привід до себе прискіпуватися? Шоб шо?
Може здатися, що літературну редакторку бісять приблизно всі тексти та всі автори. Та найсильніше її бісить — інша редакторка. Буває, що один текст, документ чи книгу роблять кілька медіа чи видавництв. Оскільки кожна з редакторок прагне продемонструвати кваліфікацію і якість власної праці, іноді це призводить до нескінченного виправлення одною за іншою прийменників «і» на «та», «в» на «у» згідно із правилами милозвучності та до пошуку найекзотичніших варіантів слова «казати».
Є один дієвий засіб проти роздратування літературної редакторки. Його можна пригасити, якщо автор написав щось дійсно цікаве та корисне. Продиратися через стилістичну, орфографічну й синтаксичну недбалість є сенс, коли текст вартісний. Так ми у дитинстві тягнули вгору велосипед чи санчата, аби весело, із захопленням скатитися долу, не помічаючи пилюку, що летить в обличчя чи ритвини на дорозі.
Любі автори! Багато читайте, багато пишіть: зрозуміло, майстерно, детально, метафорично, цікаво, гостро, грамотно. Завжди уявляйте читачів, для яких пишете, та інколи для самоцензури — складний вираз обличчя літературної редакторки, яка читає ваші геніальні колонки й репортажі першою.
З цієї серії: Як писати про історію цікаво
