Як писати про історію цікаво

Роль оповідача історій — майже як роль особистості в історії: надзвичайно важлива. Якщо формально перерахувати дати, цифри, царів і полководців, кількість танків чи багнетів, причин і передумов — читачі вважатимуть історію нудною. 

Навпаки, коли натхненний автор цікаво пояснює глобальні процеси, відкриває нове й захоплююче про минуле, коли його оповідки переносять у сиву давнину — читач ніби фізично відчуває спадок сторіч, легенький вітерець долі. Фрідріх Шлеґель недарма зазначив, що історик — це звернений у минуле пророк. 

Нині зростає цікавість українців до історії людства взагалі, до історії України та як наша країна й люди вписані в історію Європи та світу. Екзистенційна війна з росією йде також за сенси, за історичну правду, за традиції та уклад життя. Завдяки історичній правді ми протидіємо російській пропаганді, розвінчуємо фейки й міфи, які нав’язували і за часів імперії, і в радянську епоху, і в путінське правління. 

Тож автор, який пише на історичні теми, має чудову нагоду перебити ворожі наративи й негативні спомини читачів про шкільний бубніж із переліку битв, дат і термінів і розвіяти думки, що історія — щось складне, нудне, політично заангажоване. Сподіваємося, наш матеріал буде корисний оповідачам, які прагнуть письменницького успіху. 

Тема і манера 

Місія інтелектуала полягає в тому, щоб робити ідеї та факти цікавими. Ефективність історичного наратива, популярність статті, заглибленість читачів у ідеї тексту залежатимуть не лише від переліку подій і документів, а з авторської інтерпретації, літературного таланту, вміння зацікавити, створити інтригу, передати подих епохи. 

Вибір теми, її актуальність нині є привілеєм сучасних істориків, які не виконують ідеологічне замовлення партії чи начальства. Українська історія 30 років як вийшла з андеграунду й активно пропонує читачам різноманіття жанрів і тем. Минувшину можна осмислювати на власний розсуд, вибирати тему, джерела, тональність і стилі, відкидати ідеологічні кліше та усталені штампи. 

Заборонених тем нині немає, тож варто вибрати таку, що про неї ще не написано сотні інших статей. В описі події зробіть акцент на нетривіальну постать, невідомий документ, виберіть незвичний кут огляду. Історія сповнена не лише політичними, економічними воєнними та культурними подіями — а ще незвичайними обрядами, місцевими традиціями, карколомними пригодами і сакральними знаками. 

Є теми, які доречно розбавляти гумором, мемами, особливо коли це побутові цікавинки, оповідки про гастрономічні вподобання, костюми, красу, побутове життя громад, мандри чи географічні відкриття. Минуле нашої країни та всього світу сповнене дивовижними й захоплюючими подіями, тож варто звернутися не лише до розуму, а й до почуттів читача, дати йому не лише осягнути, а й відчути історичну епоху.

Завдяки гумору, іронії, художнім метафорам історичні постаті й герої набувають упізнаваних рис, а контакт автор/читач іде у форматі дружньої бесіди, діалогу. Читача залучають до аналізу подій, а не повчально зверхньо інформують.

«Наскільки я довіряю своїм джерелам?»

Використовуйте широку джерельну базу, етнографічні експедиції з дослідження народної музики, побуту, моди, кулінарні книги, свідчення, спогади, побутові подробиці, філософські міркування, вуличні діалоги й замальовки, автобіографічні роздуми й записи зі щоденників — адже саме через художнє зображення історичні факти набувають кольорів, об’єму, яскравості. Читач має відчувати атмосферу на вулицях, азарт політичних акцій, запал визвольних рухів, натхнення науковців і митців. 

Утім, нагадаємо: творчу манеру історика від польоту фантазії літератора відрізняють доброчесність і дисциплінованість, що ставлять допустимі межі. Історик має приборкати уяву, притримуватися історично достовірних документів, використовувати підтверджені джерела, а не вигадані манускріпти прадавніх пастухів динозаврів.

У радянському союзі дуже мало й неохоче видавали історичні джерела. Влада воліла між читачем і джерелами інформації минулих епох поставити ідеологічно свідомих посередників. Це були насамперед класики наукового комунізму Маркс, Енгельс і Ленін, а далі — історики-марксисти. Вони інтерпретували давнину «як положено з класової точки зору, щоб обивателю через безконтрольне читання джерел не спали на думку класово неприйнятні ідеї, що відхилилися від партійної лінії. 

Наочно це проявлялося у шкільній освіті. Школярам пропонували ідеологічно вивірені підручники, хрестоматії, посібники для читання з оповіданнями «на тему» — все за партійними канонами. 

Тож радянська людина навряд чи бачила різницю між джерелом, науковою літературою, документальним і художнім твором. Народ осягав історію за творами Пікуля, Дюма і Дрюона.

Нині дослідникам і зацікавленим читачам доступні безліч джерел: радянської та російської цензури немає, багато архівів відкрито, документи оцифровані, переведені, часто є у відкритому доступі в інтернеті, в бібліотеках і сховищах. Багато відскановано стародруків, можна переглядати матеріали різними мовами. Не треба сидіти в архівах і здувати пил із манускриптів. 

Ми швидко отримуємо величезні масиви інформації. І тут авторам історичних статей варто бути уважними й підходити дуже виважено до неї. Іншими словами, перед написанням статті чи есея треба чесно запитати себе: «Наскільки я довіряю своїм джерелам?». І, звісно, розрізняти документи, літературу, мемуари, партійно вивірені художні інтерпретації. 

Посилатися на джерела слід обов’язково, це підкреслює прозорість тексту, і читачі довірятимуть вам як досліднику. В онлайн-виданнях добре розставити гіперпосилання, а наприкінці публікації надати список використаних джерел і літератури. 

Зважте, що публікації в пресі не можна вважати беззаперечними фактами. Згадка про певну подію чи факт у тогочасних ЗМІ не має подаватись як прямий доказ того, що все було саме так. Особливо це стосується преси тоталітарних держав і тих періодів, коли в країні відбувається збройний конфлікт чи політичне протистояння.

Коли в статті подаєте документи — врахуйте, що це ілюстрації. Наводячи фотографію стародруку, сканокопію протоколу допиту, газетну вирізку — майте на увазі, що переважна більшість читачів не буде занурюватися в текст. Краще наведіть цитату чи її промовистий уривок, а решту стисло перекажіть.

Факти та коментарі повинні подаватись окремо. Автори, які працюють з усними чи письмовими спогадами очевидців історичних подій, часто забувають, що мемуар — суб’єктивне відображення в пам’яті окремої людини. Те, що вона пам’ятає про певні часи, не обов’язково узгоджується з історичними фактами. 

Так і з’являються, наприклад, тексти про те, яким гуманним був нацистський окупаційний режим, побудовані на спогадах про «добрих німецьких солдатів», що пригощали дітей шоколадом, влаштовували свята і платили за воду з криниці. 

Утім, мемуари сучасників формують комунікативну пам’ять. Для збереження історії вона вкрай важлива. Спогади бабусь і дідусів про звичаї, ціни, одяг їхньої молодості, що вони їли, де працювали, як відпочивали, що вирощували й консервували, як добували одяг, меблі й книжки — цікавий досвід, із нього зростає наша культурна спадкоємність.

Поради щодо порядку дій

Коли обдумуєш популярну історичну статтю чи есе, прагнеш сухі факти зробити для читача пригодницьким детективом чи трилером із карколомним сюжетом. Щоби читачі не просто прочитали (і забули) дати чи події, а співпереживали героям, зрозуміли логіку розвитку подій та ніби самі стали учасниками історичного процесу. Утім, у прагненні вау-ефекту варто притримуватися певних правил. Ось кілька порад. 

Важливо визначити ефект, на який ви розраховуєте, перш ніж братися до роботи. Існує чимало методів маніпуляції та впливу, автор має можливість викликати широкий спектр емоцій і вражень. Спробуйте спрогнозувати реакцію гіпотетичного читача: людина захопиться, захоче прочитати книжку про події, розплачеться, розчулиться, розізлиться, впаде у відчай, прагне скочити до «помиральної ями»… Зважте на це. 

Складові статті повинні мати єдиний тон, справляти єдине враження. З інтертекстуальністю вправно обходилися Джойс і Кізі, а історику варто зберігати однорідність у манері, в сюжеті оповіді, у мові, ліричних і гумористичних відступах тощо.

Чітко визначте тему твору, і краще пропишіть її ще на початку статті. Наступний етап у роботі — пошук інформації за темою. Намагайтеся вивчити її в найдрібніших подробицях, аби запастися фактичним матеріалом. Не відкидайте нічого: ви не можете наперед знати, може, якась дрібничка підсвітить ваші тези з неочікуваного боку. 

Упорядкуйте знайдену інформацію. Складіть план статті, до кожного пункту плану доберіть кілька тез. А згодом доберіть до цих сухих фактів наукові й художні аргументи, наочні приклади, цікаві випадки й події, придумайте яскраві незбиті метафори. 

Тези обґрунтуйте історіями з життя історичних осіб, цитатами з мемуарів знаменитостей, словами відомих учених, політиків, письменників, митців. Історичні події не просто перераховуйте чи переповідайте, а доповнюйте аналізом їхньої сутності. Досліджуйте та демонструйте причинно-наслідкові зв’язки, тяглість народних традицій. Підкріплюйте аргументи витягами із законів, списків, нормативних актів. 

Добре заздалегідь уявляти кінцівку історії, щоби протягом розгортання оповіді розуміти, до чого ви хочете довести читачів. Наприкінці статті наведіть чіткий лаконічний висновок — це одна з найважливіших частин статті. 

На запозичені документи й цитати треба поставити посилання, вказати авторів фото та ілюстрацій. Та обов’язково до цитат, загальновідомих фактів і загальноприйнятих суджень додайте власну думку щодо фактичного змісту. Саме вона є цінною доданою вартістю вашої статті. 

Виберіть історичний підхід

У вивченні історії традиційним вважається лінійний підхід. Усі події — від давніх часів дотепер — розкладають у лінію часу, виділяють історичні епохи. У підручниках виділяють головні дати, орієнтири епохи, і описують все, що відбувалося на досліджуваній території в конкретні часи. Головне — пам’ятати хід історичного процесу. 

Орієнтуватись у хронології, розуміти поняття, оперувати термінологією важливо. Але чомусь люди часто з відразою згадують вивчення історії за такими принципами. Дати, суспільно-економічні формації, нескінченна черга битв і угод — навівають нудьгу. 

На щастя, нині дослідник може вибирати історичний підхід, канон, манеру статті чи історичного есе, задіювати рідкісні фотографії, карти, архівні документи, жартівливі старовинні листівки, цікаві посилання, картини митців. А читачам прикольно порозглядувати одяг, зброю, дізнатися про побутові сторінки життя різних народів, почитати, як вони жартували, чого боялися, що любили — а не архіви партійних з’їздів.

Я би радила виходити за межі канону, розглядати події крізь різні теорії розвитку суспільства: концепції цивілізацій Тойнбі, ідей школи «Анналів». Скажімо, у центрі концепції школи — Людина, її життя в суспільстві, краса і прикрості повсякденності, їжа, алкоголь, одяг, мода, розваги. 

У книгах Жака Ле Гоффа або Фернана Броделя історія ніби оживає, матеріалізується, дихає поруч. Здається, ніби головну роль в історії та прогресі відіграли прості необхідні речі: хліб, рис, метали. А ще — предмети розкоші й насолоди: прянощі, тютюн, кава, чай, алкоголь. Виявляється, обличчя планети змінювали не лише королі та війни, а Великі географічні відкриття, вільні гроші, картопля, тюльпани, шовк, шафран і перець. 

Цікаві історичні тенденції описує, наприклад, Вольфґанґ Шивельбуш у книзі «Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів». Як ці не надто важливі речі, вплинули на глобальну історію. І що взагалі її творить не необхідне, а надмірне. Які жорстокі війни йшли за шафран. Що промисловий переворот і зміну економічних формацій зумовила не лише власність на засоби виробництва, а джин. Якою мірою жінки завдячують емансипацією папіроскам, чайним будинкам і кав’ярням, куди вони могли зайти без чоловіків і витратити власні гроші. 

Неочікуваний підхід до історичних подій використовує Маркус Розенлунд у книзі «Погода, яка змінила світ». Він розглядає наслідки специфічних випадків: повенів, дощів, ураганів, виверження вулканів. Для завоювання світу треба військова та економічна міць, геніальні полководці, звитяжні воїни — а для підкорення погоди цього замало. Іноді могутній супротивник — погода — перемагає всіх. Автор демонструє, як примхи стихії руйнували великі цивілізації та визначали переможців воєн. 

Ще приклад оригінального підходи до історичної теми — книга Сейса Нотебоома «Кружна дорога до Сантьяго». Це роуд-муві, подорож голландця Іспанією. Історія архітектури, літератури, живопису, Сурбаран, Веласкес і Сервантес, політичні інтриги, королі й королеви, герцог Альба, династичні перевороти, жанрові сценки з блазнями та біснуватими інквізиторами, злочини іспанських окупантів і геройський спротив нідерландців — все це одна велика подорож.

Творча методика дозволяє автору уникнути правил і умовностей. Книга дуже жива, і крізь історію проступає побут: майже відчутний смак місцевих страв і вина, меланхолія порожніх готелів, забуті скарби середньовічного мистецтва у провінційних католицьких церквах, краса й вітальність південних європейців.

Я навела кілька книжок, де історія подається нешаблонно, нелінійно, розвиток території, країни чи народу подається через неочікуваний фактор. Спробуйте подібне у власній роботі: цим чинником може бути погода, природа, зброя, їжа — що завгодно. Що цікаве саме вам, і через що ви можете захопити увагу публіки. 

Шкідливі міфи 

А тепер про те, чого робити не варто. Насамперед — будувати статті на сумнівному підгрунті, створювати чи підтримувати історичні міфи. Автори таких міфів не завжди зловісно прагнуть ввести читачів у оману. Навпаки, наміри зазвичай добрі: зацікавити невідомою чи героїчною бувальщиною, викликати гордість, подолати комплекс меншовартості в українців або ж спонукати до гострої емоційної реакції. 

Так народилися легенди про міфічний світовий конкурс милозвучності мов, на якому українська нібито зайняла друге місце. Про Україну — «колиску слов’янських народів», про центр світу Трипілля чи викопане пращурами українців Чорне море. 

Так розходилися тисячними репостами тексти в соціальних мережах на кшталт «Іван Сірко — викладач Сорбонни». Образ козацького отамана, який латиною читав лекції французьким студентам ніби підтримує моторність українця: і грізний рубака, і високий інтелектуал водночас.

Запалює праведний гнів читачів і легенда про розстріляний з’їзд кобзарів: нібито у 30-ті роки всіх кобзарів України заманили до Харкова на з’їзд і розстріляли. Та доказів, що це справді було, немає: ні документів, ні афіш, ні оголошень у пресі, ні відгуків глядачів. Тут підступність міфотворчості така, що репресії проти кобзарів і творчих особистостей в Україні насправді були, недарма ж є дефініція «Розстріляне Відродження». 

Закидуючи сумнівну інформацію в пласт достовірної, описуючи ефектний міф ми ніби нівелюємо справжню трагедію. Будувати ідентичність на легендах, тішити себе ілюзіями чи пишатися вигаданими героями якось ницо. 

Читачі воліють читати яскраве, емоційне, і тут варто не переходити межу, не подавати надто натуралістичний, екзальтований контент, який «чіплятиме за живе» і після якого «все стане зрозумілим». Те, що притаманне репортажу чи мемуару, не завжди доцільно в історичній статті. 

Сумнівні та повчальні аналогії

В автора є спокуса підігнать історичну розповідь під себе, під сьогодення, застосовувати історичні аналогії. Так, щоби читач задоволено вигукнув: «О, це ж як в тому фільмі!» або: «Та це ж точно така позиційна війна, як Перша світова!». 

Співставлення подій минулого із сьогоденням припустимо використовувати як ілюстративний матеріал, але треба зважати, що напряму історичні аналогії не працюють на 100%, а лише задають напрямок, дають мотив роздумам. 

У всіх історичних явищ власні причини й передумови, різні мотивація й інтереси у дійових осіб, різні соціальні, політичні й економічні обставини подій. Навіть через погодні умови переможці двох майже однакових за складом учасників, зброєю та обставинами битв одного періоду можуть бути різними. 

Існує повсюдна і глибоке переконання, ніби головне завдання історії — викладати «уроки». Публіцистика й аналітика набита паралелями з минулим. Насправді історія якщо і вчить, то дуже специфічно. 

Який вигляд має «урок минулого»? Зазвичай це деякий реальний епізод, десь обрізаний, морально правильно упакований і поданий у вигляді сталого образу чи афоризму. Наприклад, коли будь-який диктатор — «Сталін» чи «Гітлер», місто в облозі — «Троя», «трагедія повторюється як фарс» тощо. 

Подібний «урок» допомагає зорієнтуватися, побачити живий приклад. Але шаблонно застосовувати «уроки історії» марно і навіть шкідливо. Заважають дві основні речі: контекст і випадковість.

Контекст завжди унікальний: світ у 1925 році не подібний світові у 2025-му та не буде схожий на світ у 2125 році. Кожна епоха сформована найскладнішим переплетенням політичних, економічних, культурних, інтелектуальних, соціальних, кліматичних та інших чинників. Вони і створюють обставини, в якому діють люди. Історичні епізоди можуть здаватися схожими. Але ґрунт, контекст, на якому вони зросли, будуть настільки різними, що виходить порівняння ніби холодного із твердим. 

А випадковості — це явища, які не утворюють закономірностей. Це точки розгалуження історії, в яких все могло б піти іншим шляхом через непередбачувані, надзвичайні, незначні події, роль яких стає зрозумілою в майбутньому. «Випадковість» — це прояв людської агентності та волі, бо люди по-різному реагують на схожі обставини. 

І коли робиш висновок, «урок» із минулого, добре розуміти, якою мірою подія є результатом такої випадковості, U Turn, «розвороту не туди». Чи був би світ інакшим, якби експедиції Колумба згинули в океані? А якби у битві під Віднем 1683 року Османська імперія перемогла б війська європейських народів? Ще б пак. 

Історія — ніби шкала координат. Нам нема з чим більше себе порівнювати, нікуди звернутися за прикладом, окрім як до минулого. Але користь «уроків» минулого як керівництва до дії дуже обмежена. «Урок», взятий із несхожого, несуголосного в ключових речах контексту не лише не навчить, а навпаки — призведе до провалу. Як і ігнорування «випадковості», адже нині інші герої, інші «випадковості», інші ефекти. 

До прикладу: як вирішити, котрий з «уроків» вибрати? «Мюнхен» вчить, що з диктаторами не можна домовлятися. А військові маневри Першої світової чи Ірано-іракської війн — що без переговорів марно губляться мільйони життів, і сторони роками нічого не досягнуть. Або щодо втручання США в заокеанські війни: у Другій світовій це спричинило успіх, а В’єтнам став символом надмірної жорстокості та військових невдач.

З цієї серії: Що бісить літературну редакторку

Обкладинка: canva.com

Цей матеріал було профінансовано Європейським Союзом. Його зміст є виключною відповідальністю автора та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.