На що можуть спиратися українські медійники, щоби їхня робота відповідала нормам професії? Інститут масової інформації називає шість журналістських стандартів: баланс думок, достовірність, відокремлення фактів від коментарів, точність, повнота і оперативність. Також існують резолюція про етичні стандарти журналістики і Кодекс етики українського журналіста. Остання редакція Кодексу була затверджена 4 жовтня 2013 року, ще до початку російської агресії в Україні. Слово «війна» згадується в цих документах один раз, у 33-й статті резолюції, де ЗМІ зобов’язують захищати демократичні цінності, протистояти насильству, мові ненависті, конфронтації та дискримінації. Тож ці рекомендації не є дуже практично-помічними в контексті повномасштабного вторгнення.
Проте протягом першого місяця повномасштабної війни з’явилося декілька документів із практичними зауваженнями щодо роботи журналістів:
- 26 лютого 2022 року Інститут масової інформації випустив пам’ятку щодо поведінки з військовими.
- 3 березня Валерій Залужний видав наказ №73, який регулює порядок акредитації представників ЗМІ під час воєнного стану, визначає перелік інформації, яку не можна розголошувати, встановлює порядок роботи журналістів в зоні ведення бойових дій.
- 31 березня Управління зв‘язків з громадськістю ЗСУ опублікувало рекомендації для журналістів.
Більшість пунктів стосуються безпекових питань: не публікувати фото і відео, за якими можна ідентифікувати місця обстрілів, адреси, переміщення воєнної техніки та підрозділів, не критикувати публічно рішення й заяви спецслужб, відомств, ЗСУ. Також документи містять інформацію стосовно того, як журналістам вберегти себе.
Повернемося до шести журналістських стандартів: як вони вкладаються в ці рекомендації? Якщо не можна оприлюднювати поставки зброї, доки цього не зробить влада, чи означає це, що положення про повноту інформації вже неактуальне? Чи для балансу думок потрібно публікувати коментарі російських військових про черговий обстріл наших міст поруч із заявами військових адміністрацій? Чи маємо ми писати «росія» з великої літери та уникати емоційних коментарів про армію і країну-загарбницю, бо зобов’язані захищати демократичні цінності?
Якщо узагальнити: чи є журналістські стандарти актуальними під час війни?
Стандарти можуть здаватися чіткими рекомендаціями, проте вони не були такими і в мирний час: оперативність сперечається із точністю, баланс думок легко перетворюється на фальшивий, підтримує дискримінацію або насилля. Журналіст завжди стоїть перед вибором: яку тему підсвітити, як її викласти, які в цього будуть наслідки та в чому мета. Інколи простих відповідей немає, та й не має бути. Цінності — не список тез в документі, це їхнє втілення в конкретних діях, вибори, які ми робимо. Сумніватися, шукати межу, дискутувати — є ознакою критичного мислення, живої індустрії, яка розвивається.
Згадаймо ситуацію з падінням ракети у Польщі: спочатку здавалося, що все однозначно — російський снаряд прилетів на територію НАТО. Проте заяви президентів та адміністрацій почали множитися й протиречити одна одній, а телеграм-каналами поширювалися спекуляції. BBC Україна зібрали в одному матеріалі заяви на користь обох версій і завершили згадкою майбутніх розслідувань, а також включили цитати про те, що в будь-якому разі відповідальність за інцидент несе росія.
Після катастрофи з Каховською дамбою вийшло багато матеріалів про те, які є докази на користь того, що це результат дій російської армії. Можливо, хтось скаже, що тут нема чого й доводити, це очевидно їхня провина. Але одна справа — пропонувати людям повірити, а інша — допомогти розібратися у фактах. Ось хороший приклад зібраних доказів, причому він включає і коментар про російські заяви — але не як другу можливу точку зору, а як приклад роботи пропаганди:
Але є речі, які не підлягають сумніву: росія напала на нашу країну, їхні ракети руйнують наші міста і вбивають людей, їхня армія коїть страшні злочини, і заяви їхньої влади — виправдання геноциду. Ніякі їхні пояснення не зроблять це припустимим, і дослухатися до їхніх слів не є пошуком балансу — скоріше пошуком токсичної логіки в діях аб’юзера. Адже доказів брехні, маніпуляцій і злочинів рф більш ніж достатньо. Шукати правду десь посередині в цьому випадку — не про баланс, а про страх зайняти позицію і взяти за неї відповідальність.
Взимку 2023 року шеф-редакторка СтопКору Марина Тітова попросила у Дани Окоманюк, яка наважилася розповісти про пережите згвалтування, номер нападника, щоб «почути його версію». У відповідь на обурення дівчини журналістка написала колонку з підзаголовком «Дівчина образилась на журналістів за те, що вони роблять свою роботу». Марина написала, що їй шкода і вона вибачилася, але аргументувала свої дії слідуванням журналістським стандартам і паралельно дозволила собі декілька «шпильок» у бік Дани:
Про те, чому запитання Марини було некоректним, а версія нападника не є «другою стороною історії», зробили ретельний розбір у Zmina — зокрема проводячи паралель із балансом думок у контексті війни.
Журналістські стандарти залишаються актуальними, змінився контекст їхнього — і нашого — існування. Кожна редакція і кожен спеціаліст шукають власні відповіді на складні питання: якщо я зараз опублікую цю історію, це допоможе притягти винуватих до відповідальності або закріпить певний шкідливий стереотип у суспільній думці? Цей матеріал зіграє на руку ворогові — чи для нашого суспільства буде гірше, якщо історію замовчувати? Для якісної незалежної журналістики стандарти й етика не виправдання і не індульгенція, а одна з опор прийняття рішень, разом із громадянською позицією, емпатією і здоровим глуздом.
