В умовах повномасштабної війни життя репортерів, які працюють в зоні бойових дій або поруч, знаходяться в небезпеці. Проте і до 2022 року журналісти ставали жертвами через професійну діяльність. Десятки представників професії були вбиті з 1991 року в Україні. У статті ми зосередимося на загибелі журналістів у цивільному житті, а не на фронті, де нині ризикують життям репортери та репортерки.
Мирон Ляхович і Валерій Глезденьов
Через давність обставини загибелі деяких журналістів уже неможливо встановити, бо справу могли списати на самогубство чи побутовий злочин.
Так сталося з журналістом Мироном Ляховичем, який загинув у 1991 або в 1992 році. Різні джерела дають розбіжні дані. Також уже неможливо встановити обставини його загибелі. Відомо, що він був редактором львівської газети «Життя і Праця». Більше даних у відкритих джерелах не вдалося знайти. Мало інформації і про військового журналіста Валерія Глезденьова зі Львова.
Не виключено, що причина смерті не пов’язана з їхньою професійною діяльністю. Якщо відкрити «Вікіпедію», можна знайти понад 70 прізвищ. Лихі 90-ті породили не лише олігархічні клани та бандитизм, але й призвели до вбивства журналістів, репортерів, редакторів та інших працівників медіа.
Вадим Бойко, 14 лютого 1992 року
Перша гучна розправа над журналістом — убивство Вадима Бойка у 1992 році. Обставини події не були вивчені одразу, і зараз, через понад 30 років, навряд чи будуть встановленні. Бойко працював у київському виданні «Гарт». Колеги Бойка не виключають, що вбивство сталося не випадково. Журналіст шукав інформацію про розкрадання армії: озброєння, майна, перевіряв дані щодо вивезення устаткування в Німецьку Демократичну Республіку. Понад те, він досліджував зникнення коштів комуністичної партії України після її заборони.
Вадим Бойко загинув у власному будинку 14 лютого 1992 року. За даними прокуратури, причиною став вибух несправного телевізора та пожежа, яка зайнялась після цього. Проте свідки кажуть, що бачили підпалені двері квартири, а медекспертиза встановила, що смерть журналіста настала до початку пожежі.
Чи розкрито справу Вадима Бойка? Ні, її періодично відкривали та закривали. Востаннє розслідувати загибель намагалися у 2004 році, проте безрезультатно.
Юрій Османов, 7 листопада 1993 року
На кримського татарина, одного з лідерів національного руху, головного редактора сімферопольського вісника «Аракет» Юрія Османова 6 листопада 1993 року напали невідомі. Наступного дня він помер від отриманих травм. За офіційною версією слідчих, зловмисники мали пограбувати Османова, проте речі після нападу залишилися недоторканими.
Загибель Юрія Османова призвела до фактичного занепаду національного руху кримських татар. Відтак прихильники журналіста переконані, що його вбивство — політичне замовлення.
Правоохоронці не встановили винуватців і замовників розправи.
Володимир Іванов, 18 квітня 1995 року
Головний редактор газети «Слава Севастополя» Володимир Іванов загинув через вибух 400 грамів тротилу, який заклали у контейнер для сміття. Той мав радіокеровану бойову частину, яку підірвали. Іванов отримав важкі поранення. Подія трапилася 14 квітня 1995 року, через чотири доби в лікарні серце журналіста перестало битися. 
Іванов висловив протест проти будівництва нафтопереробного заводу «Югторсан» та критикував ідею створення вільної економічної зони в Криму. Після його загибелі кількість статей із висвітленням подій у Севастополі різко скоротилася. Справа Володимира Іванова наразі не розкрита.
В’ячеслав Чорновіл, 25 березня 1999 року
Багато хто знає В’ячеслава Чорновола як кандидата у президенти, дисидента й політика. Проте політична діяльність — не все, чим займався українець. Освіту він здобув у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, два курси вчився на філологічному факультеті, а згодом перевівся на факультет журналістики. Чорновіл у радянському союзі був редактором підпільного часопису «Український вісник».
Загибель Чорновола сталася 25 березня 1999 року в результаті автокатастрофи під Борисполем. Його автомобіль врізався в «КамАЗ» із причепом, який розвертався посеред шосе. В’ячеслав Чорновіл і водій Євген Павлов загинули на місці, а прессекретар Дмитро Понамарчук отримав важкі травми, але вижив.
Розслідування справи відбувалося дивним чином. У МВС одразу заявили, що аварія — це нещасний випадок, а відтак слідство не буде розглядати інших варіантів. Потім помер один із трьох пасажирів «КамАзу». Водій Володимир Куделя був амністований. Спочатку правоохоронці закинули версію, що він помер від серцевого нападу, але згодом виявилося, що він змінив місце проживання: це була спецоперація МВС.
Попри офіційну версію, син політика Тарас Чорновіл і соратники вважають, що загибель В’ячеслава була замовним убивством напередодні президентських виборів. У вересні 2022 року ексзаступник генпрокурора тих часів Микола Голомша припустив, що ДТП було невипадковим. За свідченням паталогоанатома, посмертні дослідження показали, що на тілі Чорновола були сліди від ударів кастета.
На похорон 29 березня зібралося, за різними оцінками, від 150 до 250 тисяч людей.
Перше буремне десятиріччя української незалежності забрало життя й інших журналістів. Розстріли, побиття, напади, вибухові пристрої — усе в дусі часу тодішньої реальності, при відсутності ефективної правоохоронної системи та судової гілки влади.
Убивство Георгія Гонгадзе, 17 квітня 2000 року
2000 рік увійшов в історію української журналістики гучною справою Георгія Гонгадзе, співзасновника видання «Українська правда». Історія його вбивства надзвичайно заплутана. Ймовірно, в ній не обійшлося без росіяні президента України Леоніда Кучми. Пукач, Литвин, Кравченко, Кучма — усі ці учні прізвища звучали в ході багаторічного розслідування деталей вбивства Георгія Гонгадзе. 
17 квітня 2000 року Гонгадзе заснував видання «Українська правда», де публікувалися критичні матеріали про тодішнього президента Леоніда Кучму та його оточення. Перед тим журналіст працював на різні українські видання й робив документальні стрічки. Його статті зараз би назвали журналістськими розслідуваннями та викриттям фактів корупції.
За Георгієм встановили зовнішнє спостереження, про що розказав сам журналіст. 14 липня він звернувся з листом до Генпрокурора Михайла Потебенька, у якому виклав дані про стеження. Реакція була формальною.
Через кілька місяців 16 вересня 2000 року Георгія викрали. Він вийшов із квартири Олени Притули, головної редакторки «Української правди», і більше його не бачили.
2 листопада в лісі біля Таращі виявили безголове тіло. Дружина та друзі Гонгадзе впізнали Георгія за шрамами. В кінці місяця в Україні спалахнув «касетний скандал» — оприлюднення записів Кучми та інших високопосадовців і політиків. Нардеп Олександр Мороз показав записи, в яких йдеться про можливу причетність Леоніда Кучми до вбивства Гонгадзе.
Тим часом слідство буксувало та намагалося заплутати розслідування. СБУ, Генпрокуратура та МВС засекретили справу, але згодом частину розсекретили. Справа тривала роками. Рештки черепа Георгія знайшли аж у 2009 році.
На цей момент результати такі. Ексначальник департаменту зовнішнього спостереження МВС Олексій Пукач отримав довічне позбавлення волі: він був виконавцем убивства журналіста. Саме його група слідкувала за Гонгадзе та вбила його. Поплічниками Пукача були міліціонери Валерій Костенко, Микола Протасов і Олександр Попович.
Залишається відкритим питанням: хто саме замовив вбивство засновника «Української правди». Офіційно ним вважається ексголова МВС Юрій Кравченко. Утім, ЗМІ пишуть, що він міг бути посередником. Кравченко помер за дивних обставин, скоївши самогубство двома пострілами в голову. Серед інших замовників називають Леоніда Кучму, голову його адміністрації Володимира Литвина та очільника СБУ Леоніда Деркача.
Відтак справу не можна вважати до кінця завершеною.
У період з 2000 по 2010 рік вбивають ще 16 журналістів. Географія смертей — від Луганська до Сімферополя, від Дніпра та Києва до Вінниці
- 27 квітня 2000 року загинув у результаті ДТП Владислав Рябчиков, кореспондент газети «Крымская правда». Колеги вважають, що це було зумисне вбивство.
- 30 листопада 2000 року: Юлій Мазур, головний редактор газети «Юг», був знайдений мертвим поруч із видавництвом «Чорномор’я».
- 29 грудня 2000 року знайдений вбитим Володимир Пальчиков — журналіст Дніпропетровського радіоцентру.
- 29 грудня 2000 року — Володимир Смирнов, кореспондент миколаївської газети «Время», помер від отриманих ушкоджень від нападу невідомих.
- 24 червня 2001 року — Олег Білоус, керівник луганського щотижневика «ХХІ век». Був застрелений біля будинку.
- 7 липня 2001 року — вбитий Ігор Александров, директор приватної телерадіокомпанії «ТОР» міста Слов’янськ. На офіс компанії напали невідомі та побили Александрова, від чого він помер.
- 25 жовтня 2001 року — загинув Юрій Гончар, позаштатний кореспондент видання «Факты и комментарии». Його вбили у власній квартирі.
- 3 серпня 2002 року — тіло вбитого Юрія Шевцова, фотокореспондента газети «Крымская правда», знайшли в лісосмузі.
- 15 листопада 2002 року — загинув Олександр Панич, журналіст видання «Донецкие новости». Його вбив товариш, що перебував під дією наркотиків.
- 10 січня 2003 року — помер Олексій Терещук, заступник головреда газети «Вінниччина», від отриманих травм. Його жорстоко побили в грудні.
- 15 липня 2003 року: Володимир Єфремов, кореспондент ІМІ, загинув у ДТП, яке вважають невипадковим через погрози, які журналіст отримував незадовго до смерті.
- 14 грудня 2003 року помер Володимир Карачевцев, заступник головного редактора газети «Курьер». Дружина знайшла чоловіка повішеним на ручці холодильника. Карачевцеву погрожували за висвітлення теми корупції.
- 24 травня 2006 року загинув Вадим Гудик — незалежний журналіст з Білої Церкви. Його застрелили на центральному майдані міста.
- 8 вересня 2006 року був убитий Кирило Бережний — редактор газети «Православний погляд» із Союзу Православних Братств України. Місіонери вважають, що вбивство могло бути ритуальним.
- 20 грудня 2006 року — Норік Ширін, засновник газети кримськотатарського руху «Голос Молоді», загинув від удару ножем.
- 24 вересня 2008 року помер Віктор Валяєв — фотокореспондент газети селища Нові Санжари. Його та дружину побили бандити під час нападу на їхній будинок 23 вересня.
Далі почалися часи правління клану януковича, що призвели до Революції Гідності та російсько-української війни, яка триває вже десятий рік.
Василь Климентьєв, 11 серпня 2010 року
У 2010 році зник безвісти харків’янин Василь Климентьєв, головний редактор газети «Новий стиль». Його визнали загиблим, але тіла так і не знайшли. Новообраний президент янукович брав розслідування під власний контроль. Навіть Європейський парламент приймав резолюцію, де закликав українську владу розслідувати зникнення Климентьєва. МВС оголосило справу розкритою: основними підозрюваними назвали Андрія Козара та Дмитра Уварова. Ім’я замовника так і не було встановлено.
Володимир Гончаренко, 4 серпня 2012 року
У 2012 році після жорстокого побиття помер редактор газети «ЕКО безпека» Володимир Гончаренко. Його діяльність дещо відрізняється від роботи інших журналістів у цьому списку. Гончаренко був екологічним активістом та очолював рух «За право громадян на екологічну безпеку». Він висвітлював екологічну безпеку Дніпропетровщини. Був автором досліджень про стан води в Україні та Дніпрі.
Рідні та близькі пов’язують убивство еколога з громадською діяльністю, але слідчі вважали вірогідною версію вбивства через конфлікт на дорозі. Володимир встиг після інциденту подзвонити зятеві. Він сказав, що якась машина перекрила дорогу, коли він повертався із дачі біля села Гроза. Двоє людей вискочили й почали бити журналіста. Гончаренко встиг викликати швидку, але помер в лікарні. Справа досі не розкрита.
Осінь 2013 року експрем’єр-міністр України микола азаров оголосив призупинення підписання Угоди про Асоціацію з ЄС. Почалися протести студентів 21 листопада, згодом градус напруги збільшився. А коли «беркутівці» жорстоко розігнали молодь, з’явився допис журналіста Мустафи Найєма про теплі речі, парасольки та зібрання з друзями о 22:00. Так почалися місяці протистояння українців із режимом януковича. 
Диктатура захищалася, нападаючи, у тому числі на активістів і журналістів. За часи протистояння було вбито троє журналістів.
- В’ячеслав Веремій із газети «Вести» — побитий і застрелений «тітушками» 19 лютого 2014 року.
- Ігор Костенко, корреспондент Sportanalytic, редактор «Вікіпедії» — застрелений снайпером 20 лютого 2014 року.
- Василь Сергієнко з газети «Надросся» — убитий та викрадений невідомими 4 квітня 2014 року.
Після перемоги Революції Гідності в 2015-му та 2016 році в Україні, на жаль, знову відбулися гучні вбивства журналістів. Зокрема був убитий головний редактор видання «Сегодня» Олесь Бузина 16 квітня 2015 року. Роком пізніше підірвали публіциста Павла Шеремета.
Павло Шеремет, 20 липня 2016 року
Білорус за походженням, росіянин за громадянством та український медіажурналіст Павло Шеремет. В Україні він працював в «Українській правді», на «Радио Вести» й «ТВі». Він неодноразово критикував і українську владу, і білорусь, і росію. Зокрема Шеремет стверджував, що телеканал «ТВі» було захоплено рейдерським шляхом. Павло виступав за оновлення ЗСУ, починаючи з форми одягу. Також він висвітлював офшорні скандали та аналізував, як проходить приватизація. 
Павла Шеремета підірвали в автівці 20 липня 2016 року: спрацював вибуховий пристрій. Автомобіль належав керівниці «УП» Олені Притулі, у момент вибуху вона в ньому не була. ОБСЄ, Литва, США, ПАРЄ закликали розслідувати злочин.
Від 2017 року розслідування справи засекретили, але перед тим назвали п’ять ймовірних причин
- Професійна діяльність на територіях рф і білорусі.
- Помилка в об’єкті злочину, а саме — готувалося вбивство власниці видання «Українська правда» Олени Притули.
- Професійна діяльність, помста за критичні публікації у виданні «Українська правда» та виступи на радіо «Вести».
- Дестабілізація ситуації в державі.
- Конфліктні ситуації в особистому житті Павла Шеремета, проблеми його сімейних, комерційних та фінансових справ.
Матеріали розслідування становлять 38 томів. У справі можуть бути замішані білоруські кдбісти, зокрема голова спецслужби Вадим Зайцев та два співробітники контртерористичного підрозділу. Була опублікована розмова між офіцерами КДБ БІлорусі:
«Ось по Шеремету потрібно спрацювати, який заї*ав, бля*ь. Зробимо закладку якусь, і так далі, щоб цього щура, бля*ь, зовсім, бля*ь, ні рук, ні ніг не зберуть», — йшлося в розмові.
Підозрюваними раніше називали спецпризначенця, музиканта Андрія Riffmaster Антоненка, дитячу хірургиню Юлію Кузьменко та військову медсестру Яну Дугарь. Вони заперечують свою участь. У суспільства одразу після оголошення підозри військовому, медсестрі та хірургині одразу виникли питання через недостатню доказову базу.
Нині Антоненко та Дугарь воюють, а Юлію Кузьменко випустили під особисте зобов’язання своєчасно прибувати до суду. 9 червня 2023 року «Ґрати» написали, що слухання у справі Павла Шеремета почнуться з нуля через новий склад присяжних у Шевченківському райсуді Києва.
Катерина Гандзюк, 4 листопада 2018 року
Катя Гандзюк — талановита журналістка, громадська діячка, депутатка Херсонської облради та міської ради 5 та 6 скликань. Гандзюк була однією зі співзасновниць Агенції громадської журналістики «МОСТ». Замах на її життя сколихнув усе українське суспільство. 
Гандзюк викривала корупцію в Херсоні та заважала організовувати проросійські рухи. Зокрема у 2017 році вона звинуватила в корупції начальника управління захисту економіки в Херсонській області Артема Антощука.
Катерину облили сірчаною кислотою біля її будинку в Херсоні 31 липня 2018 року. Від опіків вона отримала ураження 40% поверхні тіла. Від отриманих травм Катя померла 4 листопада 2018 року.
Замах і подальша смерть Гандзюк викликали величезну хвилю обурення. Протести ширилися Україною: люди вимагали розслідувати справу та притягти до відповідальності замовників і виконавців нападу. Спочатку міністр МВС Арсен Аваков оголосив, що знайдений виконавець нападу — безробітний Сергій Новіков, але згодом виявилось, що він не має жодного відношення до злочину.
Восени 2018 року було затримано п’ятеро підозрюваних: Сергія Торбіна, Віктора Горбунова, Володимира Васяновича, Микиту Грабчука та В’ячеслава Вишневського. Усі вони воювали у складі підрозділу УДА. У 2019 році вони пішли на угоду зі слідством та визнали провину. Це зменшило їхні вироки, а хто на момент повномасштабної війни ще не вийшов із місць позбавлення волі, пішли захищати Україну в складі Сил Оборони.
На питання громади: «Хто замовив вбивство Катерини Гандзюк» суд дав відповідь у червні 2023 року. Колишній херсонський політик Владислав Мангер і кримінальний авторитет Олексій Левін отримали по 10 років в’язниці. Самі вони не визнають провину й готують апеляцію. Засуджені мають сплатити по 5 мільйонів гривень сім’ї Катерини Гандзюк, а заставу у 2,5 мільйона, яку призначали Мангеру, передали на користь ЗСУ. Судді скористалися нормами воєнного часу та не повідомили обставини справи, за якими довели винуватість Мангера та Левіна. Оголошені лише строки ув’язнень.
Можна відстежити тенденцію: з кожним роком вбивств журналістів дедалі меншає. І щоразу така подія викликає все більшого обурення та розголосу. Помітно, що українське суспільство стало гостріше сприймати факти беззаконня. Особливо ситуація загострилась із початком повномасштабної війни. Але складається враження, що правоохоронна система та судова гілка влади відстають від настроїв громади. Досі є спроби «зам’яти справу» чи «вирішити питання». Такі ситуації показують, що державоутворюючі системи потребують не фасадних, а глибинних реформ. І тут не обійтися без журналістики, яка буде виявляти корупцію, висвітлювати несправедливість і вказувати суспільству, де і що відбувається незаконно.
Фото: УНІАН, Вікіпедія, Facebook, Midjourney
Уся серія: Від Гонгадзе до Гандзюк, від 90-х до сьогодення. Резонансні вбивства журналістів в Україні || Від газет до онлайн-видань: як розвивалась українська журналістика
