Катя Переверзева — співзасновниця і головна редакторка видання «Люк». Це медіа про Харків, його людей, культуру і зміни. А ще це майданчик, навколо якого гуртується спільнота небайдужих містян. Сама Катя каже, що «Люк» — «це як ліки від безпомічності і адвокація інтересів активістської та культурної спільноти в медійному полі».
Аніса-Дарія Мерабет розпитала Катю про цінності «Люка», любов до міста, медіаграмотність і факап з Кулішами.
Суперсила «Люку» — в цінностях, на яких ми відкрилися і тримаємося всі ці роки: любов, гідність і приколи. Любов — це база, яку ми закладаємо у відношення до роботи, одне до одного, до міста, героїв матеріалів. Гідність — бо якщо ми любимо місто, то хочемо йому гідного майбутнього. Якщо ми кажемо, що харків’яни класні, це значить, що харків’яни гідні зручного міста, щоб до їхнього голосу дослухались.
Третя цінність — це приколи. Це і про близькість з читачами, і про людяність. Нам завжди хотілось робити медіа, яке буде відчуватись не серйозним диктором в телевізорі, а другом, який тобі розповідає, про що він вчора дізнався, запрошує на виставку або в кіно. Ті ж самі меми — це один зі способів комунікувати серйозні речі й робити їх віральними. Наш мем — це де кошенятко сидить перед ноутбуком, і напис: «Мам, я викладаю картинки в інтернет, а люди сміються».
Якщо б треба було описати наше медіа одним прикметником, я б вибрала «всрате». Або «людяне».
Нас читають різні люди: з творчого середовища, маркетингу, бізнесу, військові й волонтери. Це люди, яким цікаво розуміти, що з містом відбувається, рефлексувати, що йде в той бік, а що не в той. Для яких любов до міста — це не тільки зробити фотку прапорців біля закладу, а й вступитись за нього, коли йому роблять боляче. Для яких любов — це про активну дію.
Моя професійна мрія — щоб я могла піти з «Люка», і все працювало без мене. У мене цього літа було дуже сильне вигорання, яке сталося на фоні підриву Каховської ГЕС. Я була у виснаженому стані, і ця подія мене просто добила. І мені команда поставила ультиматум: «Кать, ти зараз уходиш мінімум на два тижні». Мене не було майже місяць, і це для мене класний показник. Якщо я піду з «Люка», нічого страшного не відбудеться, він вже може функціонувати без мене. І я продовжую цим займатись тому, що мені дуже цікаво.
Харків мрії наших читачів — це інклюзивний міський простір, де влада залучає містян до прийняття рішень, публічних обговорень, а культурна спільнота має голос і повагу. Це місто, на яке не летять ракети з бєлгорода. У якому люди бачать потенціал для реалізації, хочуть створювати щось тут, а не їхати туди, де легші умови.
Ми відкрили «Люк» 18 грудня 2015 року, і кожен рік в цей день святкуємо народини. Ми запускалися як волонтерський проєкт, не розуміли, яка у нас буде бізнес-модель. Я і Паша Стех — просто дві людини, які знайшли спільне бажання працювати в класному медіа, яке буде розповідати про ту культуру, яка і мене, і Пашу притягнула в Харків. Я ще коли в Донецьку жила, періодично приїжджала в Харків, і для мене він був таким чудесним колодязем, з якого вилітають класні музиканти, митці, театрали. Паша із села Берлин у Львівській області, і в нього було дуже схоже сприйняття Харкова.
Наша початкова мета була змінювати бренд міста поза Харковом, бо ми бачили, що Харків у медійному полі залишається проросійським містом, сірим, ватним. Ніби це пустеля, по якій їздить Кернес з триколором, і більше нічого немає. Коли ми відкривались, ми спілкувались з різними людьми і стали розуміти, що треба спочатку пояснити самому Харкову, наскільки він кльовий. І ми почали знайомити людей одне з одним: музикантів з театралами, театралам показувати ще когось. Щоб ці спільноти розуміли, що це не просто купка маленьких груп — а велика купа людей і доволі потужна сила.
«Люк» закрився через 2,5 роки. Мені здається, це доля будь-якого проєкту, який живе без системності і постійної команди. Перший рік я навіть не думала про те, що колись «Люк» з’явиться знову. І потім, влітку 19-го року я зрозуміла, що є медіа, які дають мені інформацію, але мені не вистачає «Люка» як чогось, що має свій особливий шарм. У місті відбувалися важливі історичні речі, і я зрозуміла: я не для того переїжджала в Харків, щоб просто спостерігати за тим, як місто змінюється, і не брати в цьому участь. Тоді я поговорила з Дімой Кузубовим, він погодився бути головним редактором. Зібралась невеличка команда, і ми перезапустили «Люк».
Мій ранковий ритуал — частина дня, коли я йду гуляти з собакою. Ми гуляємо дуже повільно через те, що Ері треба все понюхати, і в мене є час розглядати будівлі, дерева, людей. Це маленький шматочок дня, коли я дивлюсь на місто без бажання щось в ньому пофіксити. І це дає полегшене відношення до роботи: навіть якщо не вийде зробити ті зміни, яких хочемо ми і наші читачі, я все одно любитиму Харків. Це допомагає мені розуміти: я роблю свою роботу не тому, що мені щось сильно не подобається, а тому, що я дійсно бажаю місту кращого.
Перший рік після 24 лютого ми фокусувалися на збереження спільноти, зв’язків між людьми і з містом. Щоб люди не втрачали відчуття, що вони із Харкова, і надії повернутися сюди. Ще ми вже у травні 2023 року почали писати про відбудову. Це наче було занадто оптимістично — але враховуючи історію з монополістом-забудовником до вторгнення, ми розуміли, що схеми будуть працювати і зараз. А ми зараз платимо занадто дорого за те, що ми обрали шлях демократії, бік адекватного суспільства.
У 2023-му році переключились на те, щоб працювати зі спільнотою в місті. Є багато людей, які до вторгнення були поза політикою або не цікавились, як це все працює. А зараз у них є на це запит, але вони не розуміють, як це правильно реалізовувати. І оце така допомога людям розібратися в тому, де починається їхній вплив. Харків зараз проходить через великі зміни, ці зміни тут відбуваються дуже швидко, і наша задача — їх фіксувати.
«Люк» слухає пісню про пса Патрона і гурт «Курган & Agregat». У нас навіть в офісі є алтар пса Патрона — це перше, що ми зробили, коли сюди в’їхали.
Наша настільна книга — «Вища мистецька школа Харкова: від модернізму до трансформації (1921–1962)» Людмили Соколюк. Це видавництво Олександра Савчука, нам її подарував Микита з «Трипіччя».
Моя улюблена книжка — це «Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття» Катерини Зарембо. Вона описує проукраїнські рухи на Донеччині і Луганщині. Мені здається, цю книгу треба прочитати кожному — особливо українцям, які вважають, що «донецькі» якось там самі щось привели.
У кількох із нашої команди одна з улюблених книг — «Плем’я. Про повернення з війни і належність до спільноти» Себастьяна Юнґера. Вона про соціалізацію військових, але загалом класно описує те, що з нами відбувається під час війни, як ми будемо потім проходити адаптацію до мирного життя і, парадоксально, чому будемо сумувати за часами війни.
Зараз я читаю дві книги, які пов’язані з інформацією: «Це не пропаганда» Пітера Померанцева і «Боротьба за правду. Як мій дядько переміг брехню» Оксани Мороз. «Як ми дядько переміг брехню» — це історія про дядька авторки, який у її дитинстві був прикладом людини з критичним мисленням, і його поступове перетворення на людину, яка транслює наративи інформаційних смітників. І вона починає дивитись, звідки він бере інформацію, як це на нього впливає, пояснювати йому, як не втрачати здоровий глузд в світі інтернету. Мені здається, це дуже важлива книга для тих, хто працює з інформацією, і для всіх, хто сидить в інтернеті. Бо росія працює не тільки руками військових, які зайшли на нашу територію, а ще й руками політтехнологів, які під дуже патріотичними гаслами наповнюють наш простір сміттям. Порадила би ще «Війну за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот» Дмитра Кулеби. Він класно описує, як ведуться інформаційні війни, як протистояти впливу як на рівні людини, так і на рівні організації суспільства.
У мене є улюблений факап: коли ми робили «Харків, де твоє обличчя?», у нас була мемна освітня кампанія на сітілайтах. А ще був форс-мажор, через який з’їлися два тижні на реалізацію проєкту, і ми робили цю кампанію з палаючими жопами. Коли сітілайти з’явилися, я фоткала їх і скидала в чат. Один сітілайт був з Миколою Кулішом і слоганом «Панчі гострі, наче ніж, в текстах, що писав Куліш». І Алоха [один з новинарів] пише капсом: «ЦЕ НЕ ТОЙ КУЛІШ». Бо там портрет Пантелеймона, а написано про Миколу. Ми тоді домовились з компанією, яка робила сітілайти, вони це замінили за пару днів, причому безкоштовно. Я не пам’ятаю неприкольні факапи, бо ми їх просто вирішуємо, а такі факапи, як з Миколою і Пантелеймоном, я насправді люблю.
Новому поколінню українських журналістів я порадила б не відкривати інформаційні помийки, не рекламувати ставки на спорт і не йти працювати в медіа, після яких вам взагалі не захочеться бути журналістом. Йдіть у те медіа, яке ви самі читаєте, або робіть те медіа, якого вам не вистачає. Займатися медіа складно, але це настільки цікава робота, що, як кажуть у філософських цитатниках Стейтема, «ви не будете працювати жодного дня в році».
У перший день після перемоги я буду гуляти вночі — дуже не вистачає прогулянок вночі. Якщо ми говоримо про перемогу як повернення до кордонів 91-го року, то я буду збирати сумки в Донецьк, бо в мене є план після деокупації займатись медіа там. Це мій борг перед містом за те, що я була достатньо пасивна всі ці роки. У мене вийшло таке заміщення Донецька Харковом. Я сприйняла Харків як місто, в якому у тебе ніби є можливість відкотитись назад, як в комп’ютерній грі: ніби це реальність, в якій місто вистояло і продовжило жити. Я дуже хочу займатися медіа в Донецьку, пожити там. Я дуже скучаю по річці. Поїду до річки.
