Ми продовжуємо публікувати інсайти з дискусій і виступів медіаконференції Lviv Media Forum.
26 травня відбулася панельна дискусія «Досвідчувачі правди. Як медіа змінюють хід війни». Учасники презентували проєкти, які документують воєнні злочини, просувають українські голоси за кордоном і висвітлюють події на передовій. Вони обговорили: де межа між журналістом, пропагандистом і правозахисником, як визначити історії, які не варто розповідати, та якою є мета цієї роботи.
Найцікавіші цитати з дискусії — у нашому матеріалі.
Антоніна Ріа, Ukrainian PR Army 
«Ми всі знаємо, що Олімпійські ігри відбудуться в Парижі у 2024 році, і організатори вирішили допустити росіян до змагань. Ми запустили кампанію, що протестує проти участі російських атлетів, бо вони представляють цю країну та армію, і багато хто з них підтримує війну. Ми попросили Лесю Цуренко [професійну українську тенісистку] про інтерв’ю і знайшли прекрасних журналістів з Agence France-Presse, які це інтерв’ю зробили. Я повністю погоджуюся з назвою [Tennis player Tsurenko urges Ukrainians to beat Russians “on any field”], що ми маємо перемогти росіян на будь-якому полі.
Тож я хочу подякувати журналістам, які пишуть про Україну, і попросити: давайте подолаємо росіян в інформаційному полі разом».
Настя Станко, воєнна кореспондентка, журналістка Hromadske
«Мій маршрут зараз — це прощання ввечері з сином, якому зараз два роки, далі я сідаю на потяг, у Києві зустрічаюся зі своєю командою, і ми їдемо на фронт, на Південь чи на Схід. І часто я думаю: чи вартує те, що я покидаю сина на тиждень чи два і можу не повернутися з цього відрядження, того, що я зроблю? Чи буде якась цінність у тому нашому репортажі? Якщо вже так ризикувати, то, можливо, варто піти бойовою медикинею, допомагати пораненим, бути волонтеркою, вивозити в евакуацію людей?».
«Хоча нам всім дуже важко, і в Україні, і за кордоном, я постійно бачу якусь вже звичну хоробрість: те, за що українців полюбили у світі. Ти бачиш, як людина вчиняє героїчний вчинок, і думаєш: “Я щаслива жити серед цих людей, бачити на власні очі, що вони роблять, і мати можливість передати це іншим, щоб вони це теж побачили»
Джанін ді Джованні, військова кореспондентка, засновниця The Reckoning Project
«The Reckoning Project був створений із величезного гніву. Я займаюся цим понад 30 років, 19 воєн і три геноциди. Це, на жаль, моя третя путінська війна. Я була в Грозному в 2000-му році, коли його захопили російські війська. Я багато років була в Сирії, коли путін зробив з Алеппо те саме, що з Маріуполем. І тепер Україна. У день повномасштабного вторгнення Пітер Померанцев зателефонував мені та спитав: “Що ми можемо зробити, що має більший вплив, ніж журналістика?”».
«Мене багато разів викликали в Гаагу, і я знаю, що часто журналісти на передовій записують неймовірні докази, але роблять це таким чином, що їх не можна використати в суді. Тож моя ідея була в тому, щоб взяти українських фронтових журналістів, — тільки українських, бо це ваша країна і ваша справедливість, яку ви здобуваєте, — і натренувати команду за принципами міжнародного гуманітарного права. За чіткою методологією, що базується на принципі “не нашкодь”. Головне — не ретравматизувати потерпілих, бо часто журналісти ненавмисно, просячи свідків знову і знову переповідати їхні історії, заганяють тих у стан глибокої травми. Ми верифікуємо їх за принципами OSINT та за допомогою інших інструментів і зберігаємо в архіві».
Хрістофер Оккіконе, фотограф, фрилансер Wall Street Journal, Bloomberg News, Stern Magazine
«Я був у Дніпрі, пив каву та зустрів декількох молодих фотографів. Вони запитали мене, чи був я на дніпровському кладовищі. Я сказав “ні”, тож вони запитали, чи варто туди сходити, може, там буде похорон? Я сказав, що не знаю. Але насправді думав: чи маємо ми право фотографувати людей, коли ті страждають? Вважаю, у цього має бути мета і причина».
«Хоча ми сьогодні зібралися говорити про війну, я дуже хотів показати свої фотографії з інтерната у Кремінній. Показати, що є речі, на які ніхто тут не звертає уваги. Я показував їх багатьом медіа, і мені відмовляли: або “це надто жахливо для нашого видання”, або, після повномасштабного вторгнення, “це псує імідж України”. Але коли я показував фото хлопцям на передовій, вони казали, що це одна з причин, чому вони воюють. І кожен сказав, що це неприйнятно, і винні мають бути покарані».
Гуллівер Крегг, кореспондент France 24, висвітлює події в Україні з 2010 року
«Я думаю, більшість іноземних журналістів, що висвітлюють події в Україні, мали непорозуміння з представниками української влади стосовно доступу чи очікувань, як вони мають подавати інформацію. Це природно, бо ми не хочемо виробляти пропаганду. Але маємо завжди пам’ятати, що знаходимося в особливій, навіть відчайдушній ситуації. Ребекка Хармс учора сказала, що Україна має виграти цю війну. Всі інші пріоритети відступають перед цим. І я не думаю, що більшість українських військових чи офіційних осіб, з якими траплялися непорозуміння, мають іншу мету. Ми маємо спільну мету, розбіжності лише в методах, якими Україна може її досягти».
«Зараз я працюю над матеріалом про мобілізацію та велику кількість людей, які намагаються її уникнути. У мене є записи інтерв’ю, де люди розповідають, як сильно вони хочуть втекти. І це контрастує з надихаючими історіями українців, які теж є частиною правди. Я хочу показати інший бік: не всі українці є неймовірно хоробрими героями, бо коли на вашу країну напали й оголошена повна мобілізація, можна бути дуже наляканим і намагатися уникнути її. Це дуже по-людськи: показує, наскільки війна жахлива. Але я не на 100% впевнений, що потрібно робити цей репортаж».
«Одна річ — не розкривати в матеріалі, що в школі чи в ангарі знаходяться військові або воєнна техніка, бо є очевидні правила безпеки. Але інколи мені здається, що українці хочуть подавати історію так, що школу обстріляли тому, що це школа, тому що росіяни руйнують українську систему освіти. Це може бути так, але здебільшого вони ціляться в школи, тому що там є чи може бути воєнна техніка. І мені здається, що нам не треба йти на таку емоційну маніпуляцію. Навіть якщо ми на боці українців, які вважають, що ця маніпуляція ефективна. Бо тоді ми перестаємо бути журналістами і стаємо пропагандистами. Ми не будемо розповідати, що там були військові, але ж давайте не робити вигляд, що там були діти».
«У мене є порада для українських посадовців: кажіть правду. Якщо не можете розкривати якусь інформацію, скажіть “без коментарів”. Західні медіа вважають за замовчуванням, що росіянам не можна довіряти, а українцям, за великим рахунком, можна. І треба дуже цінувати цю довіру. Навіть якщо трапилося щось невдале для України: як-от коли, можливо, українська ракета впала у Польщі. Краще сказати правду і зберегти довіру, ніж зруйнувати її, збрехавши. І українським журналістам варто намагатися контролювати, щоби посадовці дотримувалися цього принципу».
Спікери панельної дискусії використовували багато фото й відео у презентаціях, тож радимо переглянути запис трансляції. Втім, як і організатори конференції, попереджаємо про чутливий контент.
Фото: Ірина Середа
