Україна переживає найскладніший етап у новітній історії. Останні десять років тривають у кровопролитній боротьбі нашого народу за свободу проти російських окупантів. Від того, як саме журналісти зафільмують кожен момент, залежить багато. Матеріали можуть надихати, приземляти, впливати та інформувати українців і світ, що відбувається у державі.
У статті ми розглянемо, наскільки важливо працювати на фронті та в тилу. Покажемо важливість висвітлення судів над окупантами, чому пропаганда не має виключно негативного забарвлення та коли вживати терміни «воєнний» і «військовий».
російсько-українська війна зачепила всі сфери життя в Україні. Поле для роботи величезне, і важливо писати про все. Обмеженнями можуть бути лише закони України чи внутрішня самоцензура журналіста.
Поки ми не заглибилися аж занадто, розгляньмо, у чому різниця між «військовий» та «воєнний», аби не плутатись.
«Військовий» чи «воєнний»: коли та як вживаємо ці слова
Звернемось до сайту «Мова — ДНК нації», де є стаття, коли вживати «військовий», а коли — «воєнний». Якщо мова йде про військо, військовослужбовця, аеродром чи бюджет, уживаємо «військовий». Слово «воєнний» має корінь «війна», тож усе, що стосується війни, є «воєнним»: закон, злочин, конфлікт, переворот, стан, час або здобич.
Джерело: «Мова — ДНК нації»
Зауважимо: злочин може бути як «військовим», так і «воєнним». Коли окупант порушує закони війни, наприклад, убиває військовополоненого, це — воєнний злочин. Якщо ж відбувається порушення національного закону з боку військовослужбовця, це — військовий злочин.
Можливе вживання обох форм разом зі словами: блок, союз, суд, трибунал, історія тощо, виключення та випадки — за посиланням.
Термінами «військовий» і «воєнний» маніпулює пропаганда рф.
Пропаганда — не всесвітнє зло
Через росію пропаганда сприймається в негативному контексті. Але в умовах війни пропаганда є необхідним інструментом. Мова не йде про створення «марічкосвіту», в якому буде все виключно позитивним. І не про створення утопічного світу в дусі творів Орвелла, де війна — це мир, рабство — це свобода, а незнання — сила. Всі звикли порівнювати сучасну росію з романом «1984», але я б звернув увагу на іншу книгу: «Колгосп тварин». Вона точніше відображає сутність сучасної московії.
У Вікіпедії пропаганда визначена як форма комунікації, спрямована на поширення в суспільстві світогляду, теорії, твердження, фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції.
Чи потрібно зараз в Україні формувати в суспільстві якусь думку щодо війни чи важливості мобілізації? Залишимо це на розгляд читачів.
УНР, Холодноярська республіка, УПА та інші українські рухи завжди використовували агітаційні матеріали проти ворога, надихали суспільство на боротьбу та пояснювали важливість власної держави. Ось цю світлину нижче, мабуть, бачили всі. Вона є яскравим прикладом пропаганди.
Агітація Української повстанської армії, джерело: Вікіпедія
радянський союз використовував засоби пропаганди для демонізації українських повстанських рухів. Для цього викривлялися факти й активно підмінювалися поняття. Телебачення, радіо та друковані медіа працювали на державну машину й подавали потрібну партії інформацію. Проукраїнські організації називалися бандитськими угрупованнями, їм приписували «буржуазні злочини». Романа Шухевича радянська пропаганда звинуватила в отриманні Залізного хреста від Гітлера. Хоча присвоєння винагород були в реєстрах, і там немає згадок Шухевича.
Нині російська держава проводить потужні інформаційно-психологічні операції. Вони націлені на роз’єднання українського суспільства, розбурхування чвар. Ще до великої війни було відомо, що в росії працює розгалужена фабрика тролів, які активно діяли в соціальних мережах. Підривну роботу вони інтенсифікували та продовжують.
У перші місяці повномасштабної війни медіаексперти й фахівці з інформаційної політики та комунікації відзначали, що українська пропаганда проявила себе ефективніше за російську. Завдяки двом Майданам Україна майже позбавилася синдрому вивченої безпорадності. Державі вдалося тримати високим бойовий дух населення й волю до опору.
Використовувались популярні фрази, що Україна вистояла та стоїть, як показник, що Захід та кремль недооцінив нашу державу. На думку медіаекспертки Антоніни Черевко, фрази «Стоїмо!» або «Переможемо!» не є чимось поганим, а є ознакою, що Україна може встояти, бо, наприклад, США давали нам 72 години боротьби.
Експерти застерігали, що небезпечним є намагання держави «заколисати» суспільство й вселити забагато оптимізму. Медіатренер Ігор Куляс казав, що надмірний оптимізм може бути навіть шкідливим.
«У мене є знайомі, яким цей “надмірний оптимізм” взагалі коштував життя близьких, яких вони своєчасно не евакуювали з Бучі, Гостомеля та Маріуполя, бо повірили в надмірно оптимістичні оповіді того ж Олексія Арестовича», — зазначав Ігор Куляс.
Можна обережно сказати, що у 2023 році державна пропаганда спрацювала проти нас самих. Успішний контрнаступ ЗСУ, якого очікували з кінця 2022 року, вважався невідворотнім. Стрімкий наступ на Харківщині та звільнення Херсона створили ілюзію слабкості ворога. Людей активно підігрівали заявами про каву влітку в Криму та про втечу загарбників як із Харківської області. Ймовірно, ці повідомлення були направлені насамперед на росіян, але, на жаль, під «приціл» потрапили й українці.
Контрнаступ не досяг стратегічних цілей, проте мав незаперечні успіхи: вбивання клину в районі Роботиного, звільнення територій довкола Бахмуту, ефективна контрбатарейна боротьба. Та від початку 2024 року окупанти наступають одразу на кількох напрямках, а українське суспільство відчуває втому. Емоційні гойдалки від «зради» до «перемоги» виснажили людей, уже немає такої єдності громадян, як на початку війни, довіра до Національного телемарафону падає. Так само знижується й довіра до інститутів влади.
В Україні шириться дискусія про мобілізацію, суперечки щодо статті Залужного про перехід війни до позиційної. Чвари підігріваються російською дезінформаційною кампанією. Вона спрямована на пошук слабких місць у суспільстві та атак туди. Наприклад, при обговоренні мобілізації акценти ставляться так: «депутати не воюють», «через таку корупцію я воювати не піду».
Робота журналіста у сфері пропаганди може відбуватися в таких формах:
- розвіювання міфів російської пропаганди;
- створення продукту, який буде зрозумілим для цільової аудиторії;
- створення наративів про важливість захисту країни;
- роз’яснення суперечливих ситуацій для запобігання маніпуляціям.
Від Харківщини до Херсонщини: робота журналіста на фронті
Із початку російсько-української війни журналісти багатьох видань з усього світу працюють на лінії зіткнення. Ця робота пов’язана з ризиком для життя як захисників, так і журналістів. Неодноразово працівники медіа гинули на фронті та потрапляли під обстріли.
Репортажі з фронту — важлива робота на українське суспільство. Вони бодай частково передають атмосферу бою, надзусилля бійців і почуття, які переживають військові щоденно. У роботі іноземних журналістів велику роль відіграють українські фіксери. Вони допомагають колегам висвітлювати події в Україні, супроводжують їх.
На фронті важливо все: світлини, відео, статті, інтерв’ю, будь-які формати. Наприклад, фотограф може зняти військового таким чином, що в його очах відіб’ється все, що він пережив і переживає на війні. Із цією світлиною військовий увійде в історію, зображення може потрапити на фотовиставку десь за кордоном, а згодом його показуватимуть на уроках історії в українських школах.
Щодо очей. Пригадую рядки з пісні «Вільний» від Sudno:
«В твоїх очах був цілий світ.
В твоїх очах тепер пустота.
В твоїх очах була неба синь,
А тепер лише моря печаль».
Ці рядки про те, як змінюються очі військових унаслідок бойових дій, трагічних подій і жахіть, утрати побратимів.
Такі світлини часто розлітаються мережами.
Воїни покидають Сєвєродонецьк. Джерело: Johanna-Maria Fritz
Після завершення російсько-української війни будуть виходити фільми, документальні стрічки, статті, мемуари, художні книги тощо. Від роботи медіа значною мірою залежить, як сприйматимуть війну люди. Зараз не всі пам’ятають, що було в перший тиждень повномасштабної війни чи на початку АТО. Саме ЗМІ дозволяють ніби передивитись історичні події знову.
Поширеність смартфонів і камер у телефонах зумовила те, що «ньюзмейкером» може стати будь-яка людина. І це відкриває ще одну можливість: бути громадянським журналістом. Для цього у Центра практичної освіти «Накипіло» є навчальний курс «Я громадянський журналіст». Він розрахований для новачків і допоможе непрофесійним журналістам створювати контент.
Як зауважив публіцист Павло Казарін, завдання журналіста полягає в тому, щоб пояснювати країні саму себе. Україна зараз — це мирні кав’ярні Івано-Франківська, це вокзал Краматорська, та насамперед — запеклі бої на фронті. Наша країна зараз дуже різна, і люди всі різні й поводяться неоднаково, та важливо залишатись об’єднаними довкола спільної мети: перемогти у війні.
Воєнні злочини російських загарбників
Після звільнення Півночі українці зіштовхнулися з моторошним «русскім міром», потім виявили масові поховання в Ізюмі. Кількість жертв у Маріуполі внаслідок варварських бомбардувань міста й донині невідома. Весь світ шокований жорстокістю російських загарбників.
Важливо фіксувати, як відбуваються судові процеси над солдатами та офіцерами збройних сил російської федерації, який скоювали воєнні злочини. В Україні вже є установа, яка висвітлює суди над окупантами: «Медійна ініціатива за права людей» (МІПЛ). Організацію заснували у 2016 році журналістки Марія Томак і Ольга Решетилова. До ініціативи можуть долучитись інші видання. Це можна зробити за посиланням.
У червні 2022 року російські війська розстріляли автівку сім’ї Валерії та Андрія Богомазів, які їхали з Харкова до Бахмута. На перехресті біля села Велика Комишуваха авто потрапило під російський обстріл. Мережею розлетілося резонансне відео, де жінка стояла біля машини поруч із пораненим чоловіком. Валерії Богомаз військові скинули з дрона записку із написом «Йди за мною». Так її вивели в безпечну зону, а згодом поранений Андрій самостійно дійшов до українських позицій.
Слідчі встановили, що розстрілював автівку командир мотострілецької роти танкової армії західного військового округу рф Клим Кержаєв. Вдалося перехопити дзвінок окупанта в росію. Він переповів, як із БМП розстріляв цивільну автівку. Його також розпізнав свідок за фото, а на перехоплених дзвінках впізнав голос Кержаєва.
❗❗ “Йди за мною”: неймовірна історія порятунку українки за допомогою дрона
Шостого грудня 2023 року Красноградський районний суд Харківської області визнав Клима Кержаєва винним у жорстокому поводженні з цивільними та у тому, що віддав наказ про вчинення таких дій, поєднаний із закінченим замахом на умисне вбивство за попередньою змовою. Йому призначили 15 років позбавлення волі та виплату 32,1 мільйона гривень компенсації. Кержаєва оголосили в державний розшук.
Джерело: Харківська обласна прокуратура
Подібні історії потребують висвітлення в українських медіа, адже кожен злочин росіян має дістати покарання, а суспільство має про це знати. Організації на кшталт МІПЛ надають розголосу резонансним справам.
Тож робота журналіста на війні надзвичайно важлива. Медіа впливають на громадську думку, підтримують емоційний стан читачів, переконують у близькій Перемозі та у слабкості ворогів. Дуже важливо у 2024 році не дати суспільству занепасти духом, а навпаки, зарядити натхненням продовжувати боротьбу. Наявний інструментарій медіа спроможний це зробити.
Журналісти зараз пишуть історію для наступних поколінь. Якщо спростити, від нашої роботи залежить, як у майбутньому виглядатимуть фільми, серіали, книги й підручники.
Робота журналіста в тилу
Що ви знаєте про побут людей під час Другої світової війни? Можна пригадати щось із розповідей дідусів і бабусь, щось прочитати у книзі, побачити в кіно. А що ви знаєте про життя в тилу в часи російсько-української війни десь у 2014–2015 роках? Вочевидь, значно більше, бо можна було вільно поїхати, побачити, почути. Та найзначніший пласт інформації ми брали у пресі.
Журналісти мають змогу показувати історії людей поза лінією зіткнення. Наприклад, є бійці, які повернулися з фронту, є родичі та сім’ї, які чекають на повернення військових, є ті, хто отримали поранення та проходять реабілітацію. Все це потребує висвітлення. Якщо раніше в Україні розмірковували, як військових повернути у цивільне життя, то зараз дискурс інший: як змінитися суспільству, аби військові не почувалися чужими.
Статті, які раніше отримали б мінімальну увагу, нині вкрай необхідні. Наприклад, про доступність міст та інфраструктури для людей з інвалідністю. На фронті воюють сотні тисяч бійців. Частина захисників отримала важкі поранення. Треба створити умови, щоби військовим було комфортно переміщуватися міським простором. До того ж це стане корисним і для мам із дитячими візочками, і для людей похилого віку, і для звичайних людей, які не хочуть всюди бачити бордюри чи сходи.
В Україні є приклади подкастів на Youtube, в яких піднімаються питання життя військових та їхніх дружин. Наприклад, Veteran Hub має окремі гілки «Воїни» та «Кохані». У першій гілці військові обговорюють питання фронту й тилу. У другій жінки розповідають про власні переживання, чоловіків на фронті та говорять про стосунки.
Про наших захисників є ще подкаст hromadske під назвою «++ подкаст». У ньому військовий розмовляє з іншими бійцями про набутий досвід. Такі історії теж важливі, на жаль, медіа не перенасичені такими сюжетами.
Важливо показувати, чим живуть міста поза війною. Уявіть, хтось за 20 років у школі вивчатиме, як в Україні зразка 2023 року міста перекладали бруківку на вулицях чи планували будувати стадіони й дороги за мільярди гривень під час великої російської навали.
Завдяки висвітленню суспільних настроїв у медіа (не в телемарафоні) нині відчувається деяка відстороненість тилу від фронту. Дехто повірив, що Перемога сама прийде, і не треба йти воювати чи бодай донатити.
24 лютого буде два роки від початку повномасштабної війни. Тоді мало хто думав, що бойові дії триватимуть так довго. Завдання журналістів — висвітлювати справи на фронті та не давати занепадати волі до опору, скільки б ще не тривала найбільша війна з часів Другої світової.
