Оксана Расулова — журналістка та дослідниця журналістики травми. Навчалася в Інституті біології і в КНУ ім. Шевченка і закінчила Школу журналістики УКУ. Перше стажування проходила у «Накипіло». Працювала зокрема в «Бабелі», «Лівому Березі», hromadske.ua, Reporters та The Ukrainians. Зараз керує проєктом з моніторингу судів у справах війни у Медійній ініціативі за права людини.
Працювати з журналістикою травми почала до повномасштабного вторгнення і цілеспрямовано досліджувала теорію підходу. Журналістка травми була частиною її диплому в УКУ в 2020 році. Навесні вона зробила курс для МДФ з журналістики травми, а влітку — провела тренінг для студентів ШУР.
Що таке журналістика травми?
Це мультидисциплінарний підхід до роботи з людьми, які мають потенційно травматичний досвід, що змінив їхнє сприйняття світу, себе і довіру до людей. Це стосується не лише людей з діагнозами на кшталт ПТСР, депресивного чи тривожного розладу. Адже їх матимуть не всі, хто пережив травматичний досвід.
«Цей підхід передбачає бережне ставлення та врахування того, що своєю роботою, інтерв’ю можна нашкодити. Людина, яка бере інтерв’ю, пише репортаж, знімає, має бути обізнана в тому, як може спрацьовувати травматичний досвід, які його наслідки та як мінімізувати власний вплив».
Уявлення про травму та ПТСР з’явилося у 70-80 роках, тоді почали розвиватися медична і психологічна допомога. Але журналістика травми — відносно нова дисципліна навіть для великих міжнародних медіа. Найбільше для неї робить Dart Center журналістики і травми при Колумбійському університеті.
Що таке травма?
Перш ніж перейти до журналістики травми, мусимо поговорити й про травму як таку. Травма — це подія, яка загрожує існуванню або ідентичності людини.
«Це може бути розлука з батьками в ранньому віці, стихійне лихо, зґвалтування, авіакатастрофа. У контексті війни це і 24 лютого, і біженство. Травма — це річ, яка докорінно змінює уявлення про безпечне перебування у світі».
Як людина відреагує на травму, які симптоми розвинуться, як оговтається, залежить від багатьох факторів. На це впливає і генетика, адже базові реакції на стрес і активність певних ділянок нервової системи є визначеними від народження. А також попередній досвід — як людина звикла реагувати на стрес, які навички саморегуляції має, наскільки була обізнана й підготовлена до того, що може статися.
Ще один фактор — первинна реакція оточення. Перші 8-10 годин після травматичної події сильно впливають на її сприйняття. Тож люди навколо можуть посилити травматизацію — або ж навпаки. Включеність до спільноти грає велику роль і в довготривалій перспективі: почуття непокинутості, прийняття від людей, які пережили подібний досвід, або ж не пережили, але залишаються поруч.
Це лише декілька прикладів того, що може вплинути на переживання травми. Факторів багато, отже неможливо передбачити, як конкретна людина переживатиме травматичну подію.
Що потрібно розуміти, працюючи з темою травми в журналістиці?
Якщо медійник системно працює з темою травми, говорить Оксана, варто почитати дослідження про те, як травматична подія впливає на людину з точки зору біології та психології. Чим травма відрізняється від просто стресу? Які запускає механізми в мозку, що примушують людину реагувати певним чином? У чому може проявлятись? Усе це — доволі конкретні речі, прив’язані до біологічних процесів. Розуміючи можливі наслідки й симптоми, можна будувати свій підхід більш свідомо й бережно.
«Друге — треба зрозуміти, чи ви самі готові працювати з такими темами. Чи у вас самих немає подібного травматичного досвіду? Чи ви зможете морально вивозити те, що вам доведеться почути?».
Ще дуже важливо запитати себе, навіщо розказувати конкретну історію. Адже вона може вплинути і на вас, і на героя чи героїню інтерв’ю, і на вашу аудиторію. Що ваш сюжет чи текст принесе тим, хто буде його дивитися або читати?
Так що ж робити?
Дати герою чи героїні відчуття безпеки
Травматичний досвід пов’язаний зі втратою відчуття безпеки, довіри до людей і до світу. Тож треба бути уважними, щоб не поглибити це. Людина, яка з вами спілкується, не має почуватися так, ніби її використали заради хайпу, що в ній бачать лише жертву жахливих подій, але не помічають особистість за ними.
У першу чергу переконайтеся, що людина свідомо хоче дати інтерв’ю. Як може бути інакше? Уявімо, що її контакти вам дала організація, яка допомагає переселенцям. Якщо людина знає, що вас привели ті, хто їй допоміг, то вона може погодитися, тому що почувається винною їм.
«Також людина може бути в стані шоку, гострої стресової реакції, наприклад, після обстрілу. Тоді вона може навіть не усвідомлювати, що її знімають і беруть коментар».
Коли домовляєтеся з героєм чи героїнею, поясніть, як проходитиме інтерв’ю, яким буде матеріал. Можна уточнити, що не вся розмова увійде в статтю, розповісти, з ким ще плануєте поговорити. Людина може не розуміти, як працює медіа та журналісти, а пояснення формату створить відчуття безпеки. Також не ігноруйте дзвінки чи повідомлення людини після інтерв’ю, якщо їй важливо щось уточнити.
Дати ширший контекст
Постарайтеся, щоб ваша розмова була про життя цієї людини загалом і травму в контексті життя. Це не про те, щоби травму обов’язково збалансувати якимось позитивним акордом, широкий контекст — річ нейтральна, говорить Оксана:
«Я робила репортаж про групу підтримки для жінок, які втратили рідних на війні. Там були матері, доньки, дружини загиблих. Серед них була жінка, в якої чоловік загинув на Донбасі. Вона і його друзі домоглися, щоб його іменем назвали вулицю. А вона жила на сусідній вулиці. Виходить, це історія не тільки про втрату, а й про те, як може виглядати пам’ять, чому допомагає спільне переживання горя».
А чого не робити?
Старатися не ретравматизувати
Не треба запитувати людину, що вона тоді відчувала, і дуже активно видобувати спогади, яких людина, вочевидь, уникає.
«”А що ви відчували, коли вас катували?” “Що відчували, як ваш син помер?”. По-перше, це дуже недолугі запитання. А по-друге, якщо людина спробує на них відповісти, вона може піти в спогади, які запустять цикл переживання травми».
Оксана пояснює: якщо спростити, то за відчуття тривоги та небезпеки, втечі чи боротьби відповідає амигдала. Це частина лімбічної системи, з якою пов’язані емоції. Під час травматичної події амигдала активується з неймовірною силою, адже від цього залежить виживання. І якщо зачепити тригери, травматичні спогади, амигдала знову активується — цього разу вже надмірно, адже реальної загрози вже немає. Та мозок про це «не знає». Тож людина знову переживає відчуття неймовірної загрози, яке «закріплюється» на рівні зв’язків між структурами мозку і може перерости в розлад.
Якщо у вас йде нормальна розмова, між вами вибудовується довіра і ви не тиснете, то найімовірніше людина сама в якийсь момент знайде спосіб сказати, що тоді відчувала.
Уникати романтизації травми
Йдеться про позитивне зображення досвіду: «завдяки травмі я…», «я вдячна цьому досвіду за…». Звісно, людина може щось важливе для себе переосмислити. Але у людей з подібним досвідом це може поглибити відчуття порожнечі: як це я не винесла такий прекрасний урок з цього досвіду?
Розповідаючи історію, не забувайте: на шляху до можливих позитивних змін людина переживає багато болю й неприємних процесів. І якщо стає сильнішою, то не «завдяки» травмі, а завдяки своїй особистості, копінговим стратегіям й активному пропрацюванню досвіду.
Не заграватися в психолога
Журналістика травми чимось близька до наративної терапії. Коли ви допомагаєте людині розповісти її історію, ви можете допомогти їй зробити те, що вона сама зробити не може: подивитися на це зі сторони, поставити події в правильному хронологічному порядку, вписати те, що сталося, в решту історії життя.
«У мене були випадки, коли мені казали: “От я з вами поговорила, мені стало легше”. Так кажуть не завжди, але це означає, що цього ефекту немає».
Проте вашою метою не є зцілити людину, дати їй новий сенс життя чи щось порадити. Не намагайтеся полікувати людину, поки з нею говорите. Якщо відчуваєте сильне бажання втрутитися, «покращити» почуття людини, то справа, можливо, у тому, що це саме вам складно їх витримувати? У цей момент часом дуже хочеться сказати хоч щось, але фрази на кшталт «не переймайтеся», «все буде добре» не варто використовувати — це звучить і як знецінення, і як невиправдана надія, і як нечуйність.
І пам’ятайте: ви не психотерапевт і не психіатр, тож не можете ставити діагноз — ані в розмові, ані в матеріалі. Ну, а краще за все і в своїй голові 🙂
Що почитати:
- «Психологічна травма та шлях до видужання», Джудіт Герман
- «Що з тобою сталося? Про травму, психологічну стійкість і зцілення», Брюс Перрі, Опра Вінфрі
- «Почути травму», Кеті Карут
- «Людина в пошуках справжнього сенсу», Віктор Франкл
- «Вибір», «Дар», Едіт Егер
- «Емоційний спадок. Як подолати травматичний досвід», Галіт Атлас
- «У чужому домі. Травма вимушеного переміщення: шлях до одужання та розуміння», Ренос Пападопулос
Що подивитися:
- «Тисячу разів надобраніч», 2013
- «Дюнкерк», 2017
- «Земля блакитна, ніби апельсин», 2020
- «Бачення метелика», 2023
- «Явних проявів немає», 2018
- «Людина з табуретом», 2019
