В кінці минулого року, працюючи редактором, я отримав текст від позаштатного автора на (не важливо, яку саме) навколокультурну тему. Цей текст, — типово для журналістських матеріалів, написаних у 2022 році, — починався з поширеної помилки, яку я називаю деактуалізацією: замість почати з конкретики й зачепити читача, автор намагався узагальнити й підвести ідеологічну базу, говорячи про лихоліття й випробування, які принесла Україні велика війна. Й уже у третьому реченні проголосив, що є, мовляв, культурний фронт — не менш важливий, ніж той, де окопи і танки.
На цьому з текстом стало все зрозуміло, і я невдовзі закрив файл хрестиком, подумки побажавши авторові хоча б уявити, що б із ним було, якби на шляху російської навали стояли не озброєні люди в камуфляжі, а мистецький, культурний чи ще який-небудь кулінарний «фронт».
На жаль, усі метафоричні «фронти» хрестиком не закриєш.
Найбільше словами про надзвичайну важливість тих чи інших «фронтів» люблять розкидатись чиновники і політики, коли їм потрібно піддати пафосу. «Економічний фронт не менш важливий, ніж військовий», — цитує «Еспресо» колишнього політика Арсенія Яценюка. 
Інформаційний фронт не менш важливий, ніж бойові дії на фронті», — проголошує Луцька районна державна адміністрація.
З нею солідарний секретар Ради національної безпеки і оборони Олексій Данилов, а також генерал Сирський, якого цитує Національна спілка журналістів України.
Рівненська обласна рада вважає не менш важливим якийсь «материнський фронт». 
Міністерство енергетики всерйоз оперує поняттям «енергетичний фронт», а газета Кабінету Міністрів «Урядовий кур’єр» пише про «аграрний».
Депутати від «Слуги народу» називають свою роботу «соціальним фронтом».
Крім політиків і народних обранців, схильних до пафосу, є чимало охочих назвати свою повсякденну роботу «фронтом». Наприклад, «лікарський фронт не менш важливий за справжню передову», стверджує ТСН. І це навіть не про бойових медиків, а про тих, які роблять щеплення. 
Психологи кажуть, що «психологічний фронт стає не менш важливим». 
Асоціація правників України звітує про досягнення на юридичному фронті. Організація «Освіторія» розпитує вчителів, як вони тримають фронт освітній. 
«Трудовий фронт не менш важливий», — заспокоює себе криворізьке гірничо-видобувне підприємство. Комунальники не просто собі працюють, а тримають комунальний фронт.
«Цінуємо кожну хвилину разом і радо тримаємо культурний фронт, який насправді не менш важливий!» — радіє музикант Віктор Бронюк. Група «Флайза» «воює» на «музичному фронті». 
Київський національний університет, вітаючи державних службовців із їхнім професійним святом, пише, що «їхній управлінський фронт не менш важливий за інші». Далі — ще розпачливіше. З публікації про творчий доробок танцюриста Влада Ями дізнаємося, що «інформаційний фронт важливіший за гумористичний». А «тваринницький фронт у надійних руках».
Виявляється, зі словом «фронт» легко поєднується назва будь-якої сфери чи заняття. Клініка з Івано-Франківська пише, що тримає стоматологічний фронт.
На телеканалі СТБ виходить програма «Кулінарний фронт». 
Які ще? Спортивний — так, звичайно, Черкащина його тримає. Риболовний — так, у Запоріжжі вигадали й такий! Туристичний — є такий на Чернігівщині. Власники готелів назвали свій благодійний фонд «Готельний фронт». І нарешті, щоб зупинитися: матеріал про підприємця, який вирощує ягоди на Львівщині, має заголовок «Тиловий фронт».
Гірше, здається, лише сентенція «Інструктора_ua» в інтерв’ю Майклу Щуру, що люди в тилу «проливають кров економічно». 
Ці пафосні метафори дратують не лише мене. Про засилля вигаданих «фронтів» пише у колонці для «Українського тижня» Максим Віхров, закликаючи «відмовитися від інфантильного бажання називатися бійцем якогось уявного “фронту”». Не раз доводилося мені бачити у соцмережах саркастичні дописи людей, які служать в армії: мовляв, приходьте, замініть нас тут, в окопах, а ми охоче замінимо вас на культурному, дипломатичному чи ще якомусь фронті.
Це своєрідна українська традиція мирних часів — гіперболізовано називати будь-який конфлікт «війною» (наприклад, «війна між Зеленським і Ахметовим», яка полягала у критиці в ефірі залежних телеканалів, або яка-небудь «війна мера з водоканалом»), а будь-які більш чи менш системні труднощі — фронтом. І в мирний час твердження, що в кожного свій «фронт» (у сенсі — множина викликів, ризиків, проблем і гризот, які можуть бути не всім очевидними, але від того не менш серйозними), звучить нормально. Але не зараз.
Авжеж, більшості українців у час великої війни нелегко, й мільйони людей роблять надзвичайно важливі справи для країни, часом на межі або за межами своїх сил. Та все ж метафора «фронту» неприйнятна в той час, коли зовсім недалеко існує справжній фронт, який тримають сотні тисяч військових. Хоча б тому, що вона знецінює все те, що роблять військові, аби Україна існувала далі й повернула свою цілісність. І життя, які вони віддають на службі.
Ми всі так чи інакше ризикуємо життям, живучи в Україні, де в будь-яке місце в будь-який момент може влучити ракета. Ступінь цього ризику різний для програміста, який працює на «ІТ-фронті» у львівському коворкінгу, і для санітарки з прифронтової лікарні. Але є щонайменше одна кардинальна відмінність між усіма переліченими «фронтами» і тим єдиним, який є фронтом насправді. Усі добровільні воїни «фронтів», від інформаційного до кулінарного — навіть поліцейські, вогнеборці й герої-енергетики, які вчиняють справжні подвиги на своїй роботі, часом ризикуючи життям,— мають змогу просто припинити робити те, що вони роблять, у будь-який момент. Прийняти власне рішення: звільнитись, піти у відпустку, переключитись на іншу роботу, можливо, не менш важку й важливу для суспільства і перемоги.
Військові ж, на відміну від воїнів кулінарного чи культурного фронту, свою роботу покинути не можуть. Багато з них на службі вже півтора року, й навіть після важких поранень або полону вони зобов’язані повертатися до служби, яка триватиме до демобілізації. А демобілізація, як ми знаємо, буде тільки після перемоги. Тож порівнювати навіть найважчі, найвідповідальніші й найризикованіші завдання, які людина виконує добровільно, маючи змогу від них відмовитись, і бойові завдання військових — це щонайменше недоречно.
Припускаю, що вигадування й роздмухування важливості «фронтів», які насправді є різновидами роботи цивільних людей у тилу, — захисна реакція людей, які або психологічно не готові служити в армії, або мають почуття провини через те, що роблять недостатньо. Почасти ця реакція викликана поширеним у медіа й соцмережах знеціненням і зневаженням людей, які не служать в армії. Ентузіастами цього знецінення найчастіше є не військові — в тих не бракує важливіших справ в армії, — а небайдужі цивільні, які записують в «ухилянти» без розбору всіх, хто не воює (як, наприклад, у цьому матеріалі «Громадського», який, як на мене, межує з істерикою і булінгом). Натомість дискурс, у якому певна цивільна робота чи соціальна роль проголошується «не менш важливою» за службу в армії, заспокоює людей, які не воюють, і їхніх рідних. Надає їм відчуття цінності або зменшує почуття сорому і провини за те, що вони не взяли в руки зброю.
Ми не можемо перевиховати чиновників і політиків, схильних до порожнього пафосу, і нічого не зробимо з бізнесом, який проголошує свої тилові активності «фронтом». Не можемо заборонити людям заспокоюватись думками про надзвичайну важливість того, що вони роблять у тиловому житті. Але медіа можуть відмовитись від цієї метафори у своїх матеріалах і не намагатись додати своїм цивільним героям і їхнім діям вартості й вагомості в такий сумнівний спосіб. Бо порівнювати внесок військових і цивільних в оборону України не можна і не потрібно. Натомість варто говорити про беззаперечну важливість і самоцінність життя, роботи для України і перемоги, і про цивільних, які тримають тил і допомагають армії перемагати.
Послухати аудіоверсію матеріалу можна тут.
