Стас Невмержицький — засновник і шеф-редактор The Claquers, нішевого медіа про класичну музику, яке виходить українською і англійською мовами. Команда медіа називає себе групою музичних журналістів, яка провокує критичний погляд на класичну музику в Україні й не лише.
Для нашої рубрики «Історії медіа» Стас розповів про буденність факапів, прагнення музикознавців ділитися знаннями, музичну профдеформацію і котиків.
Наше медіа — про звучання історій. Ми розповідаємо про те, як звучить світ.
Мене драйвить робити те, що ніколи не робив, і бачити результат в цьому. От ніхто не робив саме медіа про класичну музику — ти його робиш. Усі кажуть, що це ніколи не залетить — ні, блін, залетить! Постійно якийсь новий виклик, коли його досягаєш, ставиш собі новий. І це боротьба з депресією, з тим, що не хочеш вставати зранку.
Моя професійна мрія — щоб іноземець, який хоче дізнатися про українську класичну музику, не шукав це у гуглі, а вбивав “The Claquers”.
Ми супермотивовані, і це не прості слова. Люди, які реально голодні за тим, щоб висловитися. Бо ніколи музикознавцям не давали слова, їм не вірили, ніхто не хотів знати, що вони думають. Але в них всередині величезний світ. Це люди, які днями слухають музику, сидять з партитурами, вони розуміють мову, якою володіють композитори, і їм дуже хочеться поділитися з людьми. І вони не суперзанудні, багато читають, освічені в багатьох жанрах мистецтва. І вони хочуть це віддати людям, їм просто треба дати цю можливість — і вони роблять все.
Наша аудиторія пишається, що те, чим вони займаються, має вагу в українському суспільстві, на це звертають увагу в світі. Ця аудиторія радіє тому, що класична музика стала частиною їхнього інформаційного простору, дозвілля і духовного розвитку.
Я досі шукаю відповіді на питання «навіщо ми існуємо». Я розумію це раціонально, але емоційно я постійно повинен себе підживлювати. Але росія нам завжди підкидає причини, чому ми маємо це робити, маємо працювати в інформаційному полі.
Ми взагалі не толеруємо росіян. Ми дуже багато втратили аудиторії і фінансових можливостей, не співпрацюючи з «хорошими росіянами» в Європі, які дуже хочуть з нами працювати, щоб легалізуватися в українському просторі. Ми гостро виступаємо проти Київської консерваторії, яка отримує величезні гроші з Китаю, чи українських музикантів за кордоном, які грають чайковського, а вони були б нам супер не проти заплатити за якийсь спецпроєкт. Ми собі це обмежили, обрізали, тому що для нас важлива Україна. Бо якщо ми провтикаємо, будемо знову вчити «велику російську музику» і в усьому цьому плавати,то який сенс був усе це робити? Ми острівок нової етики і хочемо, щоб він розростався.
Факапи — це буденна річ в нашій діяльності. Тому що ми не вчилися на медійників, приходили з музикознавчим, дослідницьким, науковим бекграундом. Провтикали заг, провтикали прізвище, полетіла верстка, немає грошей — все це факапи, і це настільки сіра буденність, що нема про що й розповідати.
На всіх наших чатах були коти, і раз на рік я міняю кота на аватарці нашого чату. З часом це стали мої коти, Шушу і Степан.
Ми повинні слухати музику по роботі, і не завжди це те, що ти хочеш слухати. Звісно, музика на щоденці — не завжди класична музика. І є певна профдеформація: складно слухати, не аналізуючи. Тому що ти такий: «Блін, тут можна було краще зіграти, тут схалтурили, тут поганий запис». Я в основному слухаю музику в спортзалі, і я експериментував: якось мені зайшло під Брітні Спірс займатися, якось це було кантрі. До речі, з класичної музики гарно заходить Бетховен і Шуберт.
Не бійтеся класичної музики, що вона може бути якась елітарна. Будь-який ваш запит класична музика може здійснити. Музика допоможе вам інакше поглянути на ваші матеріали, знайти інші підходи, підказати щось.
У нашому медіа всі автори люблять сучасну українську літературу. Ми, звісно, знаємо Андруховича, все у нього перечитали, любимо поезію Жадана, обговорюємо книжки з деколонізації. Зараз нас цікавить, як комунікувати кенселінг російської музики. В українських реаліях це простіше, за кордоном це складніше. Нам потрібно використовувати ті механізми, які виробила сама західна цивілізація, і це реально працює. От «Трубадури імперії» Еви Томпсон можна почитати, хоча літературна спільнота її критикує. Віру Агеєву рекомендую, там дуже добре. Потім я порадив би «Уявлені спільноти» Бенедикта Андерсона, Едварда Саїда, теж про деколонізацію. Євгенію Кузнецову — просто для того, щоб вчитися як потрібно писати.
Ми не дивимося кіно про класичну музику, бо якісь речі тригерять. Пораджу серіал «Моцарт в джунглях» — це про диригента Нью-Йоркської філармонії, там цікаво показується внутрішнє життя оркестру.
Я майже впевнений, що [в день перемоги] ніхто не буде святкувати. Ми, може, зітхнемо з полегшенням. Багато друзів наших воювало, і поранені, і загиблі, і це скоріше якась пам’ять про те, що ми втратили. Просто видихнемо і підемо працювати. Бо насправді після перемоги все тільки почнеться.
