Війна — ненажерлива тварина, яку постійно треба підживлювати зброєю, людьми й фінансами. Україні для збереження державності потрібно воювати. Захід став на наш бік, але доводиться постійно нагадувати про себе, щоби потік допомоги не зупинявся.
Спробуємо розібратися: чи можуть журналісти впливати на думки й рішення політиків та як нам вийти на західні ринки. На частину запитань допоможуть відповісти продюсер BBC London Станіслав Стрілець і журналістка Джен Стаут із Шотландії, яка висвітлює російсько-українську війну від початку повномасштабної фази.
Станіслав упродовж двох років постійно залучений до роботи з іноземними журналістами на фронті. Він знає зсередини «тусовку» західних журналістів та як працюють закордонні медіа щодо висвітлення російсько-української війни.
Джен працює в Україні вже не перший рік, останнім часом — як фрілансерка. Її матеріали публікувались у BBC, у журналах London Review of Books, New Humanist і Prospect. У квітні має вийти її книга Night Train to Odesa, де журналістка описує власний досвід та історії людей, з якими познайомилася в Україні. Також Джен є учасницею ініціативи Jeeps for Peace, що закуповує позашляховики в Шотландії для потреб ЗСУ.
Джерело: особистий архів Станіслава Стрільця
Нині березень 2024 року. Сполучені Штати досі не надали Україні фінансування на поточний рік, а становище на фронті вкрай складне. В Європі ситуація інша. Низка країн виділила Україні додаткові кошти: наприклад, Німеччина передбачила рекордні вісім мільярдів євро на 2024 рік. Із деякими країнами Київ підписує безпекові угоди.
Ці події широко висвітлюють в українських ЗМІ, а особливо — останні заяви президента Франції Емманюеля Макрона про можливе відправлення військ в Україну та реакцію інших держав.
Журналістика є тим інструментом, який висвітлює важливість допомоги Україні. Вона нагадує світові, що триває наджорстока війна. Прикладом є документальне кіно «20 днів у Маріуполі». Його зняла команда репортерів агентства The Associated Press у складі режисера Мстислава Чернова, фотографа Євгена Малолєтки та продюсерки Василиси Степаненко.
Стрічка перемогла в кінопремії «Оскар» у номінації «найкращий документальний фільм». Як написали у BBC, «20 днів у Маріуполі» змушує говорити й писати про Маріуполь і російсько-українську війну. У промові під час нагородження Мстислав Чернов наголосив, що страшна війна в Україні триває.
У розмові з нами Джен згадала про важливість подібного медіаконтенту для західної аудиторії. Саме журналісти документальними стрічками пишуть історію, закарбовуючи її у пам’яті людей. Фільм про Маріуполь є яскравим прикладом, як робота журналістів не дає Заходу «забути» про війну.
Чи можуть західні журналісти вплинути на своїх політиків
На третій рік повномасштабної війни Україна все рідше потрапляє на перші шпальти світової преси. росіяни обстрілюють міста та інфраструктуру, на фронті ведуться запеклы бої, а ЗСУ бракує боєприпасів і людей. Серед тем, які ми обговорили зі Станіславом і Джен, було висвітлення подій в Україні для західної аудиторії. Стрілець пояснив, чому зацікавленість поступово падає. На його думку, українська влада не змогла побудувати ефективну комунікацію з медіа, а зараз закручує гайки та вводить цензуру. Відтак важелів впливу стає менше.
«Важелі впливу поламані молотками української влади. І я конкретно можу сказати, що маю на увазі. […] Спочатку, коли владі було вигідно бути на слуху, це все розганялося. Але потім, коли війна почала змінюватися, природним чином з’явився страх. Дикий страх, що кудись щось може просочитися: страшна правда про втрати, про м’ясорубку під Ізюмом, — що воно почне вилазити», — каже Станіслав.
Джен звертає увагу не на внутрішню кухню в Україні, а на особливості роботи медіа:
- зацікавленість знижується, бо немає тем для гучних заголовків;
- російська пропаганда ефективно грає на західну аудиторію, що дає простір для конспірологічних теорій;
- спонсорувати роботу журналістів в Україні — комерційно дорого.
Джерело: Andrew Crawley
Одним із варіантів, як зробити голос журналістів гучнішим, — знаходити західні програми для написання матеріалів про Україну. Як їх шукати? Стежити за профільними джерелами:
- «Медіамейкер»;
- «Медіаплатформа»;
- «Твій космос можливостей»;
- «Накипіло. Освіта»
- «Навзаєм»;
- Happy Monday;
- ГО «Ресурсний центр “ГУРТ”».
Окремо порадимо організацію House of Europe, яка публікує каталог можливостей для різних сфер, гранти й програми, у тому числі — для журналістів. Існують ще інші ресурси, переважна частина з них вказана у джерелах вище.
Джерело: скріншот сайту House of Europe
За словами Джен, західним журналістам, особливо фрілансерам, складно шукати фінансування для висвітлення подій в Україні. У Шотландії, звідки родом Джен, її оточення запитує: «Чи дійсно в Україні настільки погано?». Журналістка відповідає, що вона була в Україні, тож знає, яка ситуація насправді. Надзвичайно важливо показувати все з місць.
«Російські пропагандисти використовують відео з Києва у своїх цілях. Показують: бари працюють, ресторани, багато людей на вулицях, дітей. І дуже важко пояснити людям, що поруч із ракетними ударами й терором продовжується життя. Люди казали, що я займаюся пропагандою, а я намагалася відповісти: “Почекайте, нормальне життя триває”. Проте це не заголовок. Це не новина. От коли відбувається ракетний удар, і він вбиває дев’ятьох — це новина. Так працюють медіа», — пояснює Джен.
Влитися українцям у тусовку із західними журналістами, за словами Станіслава, складно. Ніхто не хоче експериментувати, тож обирають перевірених людей, які гарантовано покажуть результат. Це працює через знайомства.
«Зараз на фазі “навіженства” туди потрапити, мені здається, важче, ніж на початку. Чому? Бо на початку було дуже багато людей, запити на фіксерів, на співпрацю, на колаборації. Багатьом потрібен був стик із місцевою реальністю через наших журналістів, фіксерів, продюсерів. Власне, я так і потрапив до цієї сфери. Ще до повномасштабної війни я почав працювати із французьким телеканалом France 24. Мій товариш, продюсер, просто не встигав усе робити. Він порадив мене. У мене одразу ж пішло, я зрозумів, що це моє, зміг спіймати потрібний темп», — пригадує Станіслав.
На запитання, чи може робота журналіста вплинути на західних колег, аби ланцюжок дійшов до політиків, які відповідають за виділення допомоги, Станіслав відповідає негативно. За його досвідом, більшість закордонних журналістів — це люди, які женуться за грошима, популярністю, визнанням. Вони можуть йти на передову заради класного кадру чи матеріалу на флешці.
Але з іншого боку, українська гостинність і спраглість військових до уваги трансформують суто капіталістичне бажання заробити й піднятись по кар’єрній драбині. Репортери закохуються в Україну, бо «в Лондоні їм ніхто чаю не запропонує під бомбами». А українські військові діляться із західними журналістами всім.
Цієї трансформації достатньо, аби закордонні колеги приїжджали з книгами про Україну, почали слухати історика Тімоті Снайдера та зацікавилися нашою історією. Проте подальшої руху не відбувається.
Джен щодо впливу преси на стейкхолдерів відповіла, що не може його оцінити. Її основна робота — історії про людей, лонгріди та інші формати, що показують українську реальність. Не виключено, що саме через такі матеріали може виникнути зв’язок між журналістами, суспільствами і політиками, яких обирають громадяни.
«Там, де не лунає Україна, звучить Кремль»: як українським журналістам достукатися до Заходу
Станіслав Стрілець упевнений: Україні надзвичайно важливо доносити власну позицію на Захід. Там, де цього немає, — лунає російська пропаганда. Є пряма кореляція між гучністю українського голосу та об’ємами військової допомоги. Журналіст її виявив за час повномасштабної війни.
«Якщо ми не заповнюємо українськими наративами інфопростір західного світу, його моментально заповнює ворог. Причому працює він за методичками кдб: тонко, вдало, за перевіреними методиками. Вони породжують у людей сумніви: треба, а може, не треба, а вже ж усе добре, а війна йде до закінчення, навіщо тоді допомагати», — пояснює Станіслав.
Репортаж Daily Mail з передової
Причина кореляції — суспільна думка в країнах-партнерках. Якщо в медіа пишуть і показують Україну, громадяни західних партнерів не виступають проти допомоги. Відтак і політики не мають аргументів за відмову в підтримці, бо залежать від виборців.
Джен продовжує тему: на Заході не знають усіх регіональних особливостей України. Вона навела приклад нерозуміння нюансів щодо Одеси.
«Якщо люди в Одесі розмовляють російською, вони проросійські налаштовані, — можуть сказати за кордоном. Бо там люди не розуміють контекстів. Як журналістка, я можу їм це пояснити через особисті історії українців», — звертає увагу фрілансерка.
Пояснювати нюанси можна за допомогою високоякісної журналістики і матеріалів. Питання фінансування, на думку Джен, можна розв’язати, якщо планувати роботу закордонних журналістів в Україні на довший період. Щоби вони видавали лонгріди, повноцінні сюжети, не гналися за яскравими заголовками, а зосередилися на якості матеріалів.
Із фінансуванням може допомогти Захід, який виділяє гранти на матеріали про Україну. Отримати грант новачку без досвіду роботи на фронті важко, але реально. Ця війна — величезний простір для роботи медіа. Якщо не робити матеріали з лінії фронту, можна працювати у прифронтовій зоні. Зі слів Станіслава, приблизно 80% грантових програм стосуються соціальних тем, інші 20% — роботі на передовій.
Знати й розуміти аудиторію
Українському або західному журналісту складно достукатися до осіб, які приймають рішення про виділення військової допомоги Україні. Журналістам варто зосередитися на громадянах країн, які обирають політиків. Джен зазначила важливість донесення меседжів саме до своєї аудиторії. Для цього треба досконало знати формат медіа.
«Все має бути доступним і легким для розуміння. Якщо пишу для газети, то простими словами. Якщо пишу лонгрід, уже можу допустити довгі слова та словосполучення. Мій колега Девід Патрікаракос працює в Daily Mail — це дуже популярний таблоїд. Все має бути яскраво і коротко. І знаєте що? Він пише: “Кулі летіли повз мене, а потім почалися вибухи”. І я така: “Окей, Девіде, окей”. Головне, що це працює», — розповідає Джен.
На підтвердження її слів згадаємо Німеччину. На початку повномасштабної війни Україні передавалися звідти шоломи й аптечки. Завдяки широкому висвітленню подій російсько-української війни з проукраїнськими наративами зараз 62% населення Німеччини виступає за збільшення військової підтримки Києву, свідчить соцопитування ZDF. Від шоломів і спальників Німеччина перейшла до надання допомоги Україні на вісім мільярдів євро на 2024 рік. При тому арсенал допомоги містить майже все: від боєприпасів і обладнання до танків Leopard, БМП Marder і БТРів Fuchs.
Джерела: ZDF і PolitBarometer
Відтак журналісту з України треба оцінити ризики, якщо він починає працювати на західне видання. Станіслав стверджує, що мова йде не тільки про безпеку, а й про подальшу діяльність в Україні з огляду на висвітлення страшних речей із фронту.
Є сенс зосереджуватися на регіональних виданнях, на роботі у вітчизняних медіа. Вони можуть існувати на грантові кошти, що дозволить висвітлювати важливі соціальні теми чи війну, але для внутрішньої аудиторії, від якої залежить стійкість держави.
Обкладинка: Midjourney
