Інклюзивність стає все більш актуальною для українського суспільства, особливо в контексті війни. Журналістам, які пишуть на чутливі теми, важливо розуміти, яку термінологію використовувати і як коректно спілкуватися з героями і героїнями.
Ми поговорили про це з Ніною Мацюк, експерткою з питань інклюзивності та безбар’єрності. Ніна працювала над Довідником безбар’єрності — посібником, який містить коректну термінологію й інформацію про етику взаємодії з різними людьми.
Хто створив довідник і звідки взялася коректна термінологія
«Довідник безбар’єрності» був створений у 2021 році та містить норми коректного спілкування й іншу корисну інформацію. Ним можна користуватися як словником: наприклад, якщо вбити в пошук слово «дальтонік», ресурс знайде статтю з варіантами правильної термінології і поясненням, чому слово «дальтонік» вживати некоректно.
Довідник не має одного автора, в ньому зібрана інформація від всіх українських експертів та експерток, які мають релевантний досвід і компетенції у цій темі:
«До того, як з’явився довідник, точилися ще якісь перемовини, суперечки між профільними організаціями або незалежними експертами щодо того чи іншого слова. Нарешті всі дійшли консенсусу і унормували це в одному продукті», — коментує Ніна.
«Довідник безбар’єрності» був відразу запланований як продукт з відкритим кодом, інформація в якому буде оновлюватися і додаватися. За словами експертки, вже зараз туди є що додати або змінити. Наприклад, довідник фіксує словосполучення «люди літнього віку» як одне з коректних для позначення людей у віці 60+. Проте пізніше декілька філологів зазначили, що з мовної точки зору «літній вік» це тавтологія. Складніша ситуація зі словами «незрячий», «нечуючий»: частина філологів вважають, що ці слова можна вживати, інші переконані, що для української мови таке словотворення невластиве.
Головні правила безбар’єрної лексики
Ніна називає два правила, які визначає як головні: «спочатку людина» і «називати все справжніми іменами».
На принципі «спершу людина» ґрунтується багато термінів, поданих у довіднику. Не інвалід, а людина з інвалідністю. Не даун, а людина з синдромом Дауна. Не алкоголік чи наркоман, а людина, яка має нарко- чи алкозалежність. Сутність цього правила — підкреслювати, що людина не зводиться до лише однієї ознаки. Будь-хто з нас має безліч ознак: наприклад, жінка з інвалідністю у той самий час є і дружиною, матір’ю, донькою, активісткою, архітекторкою тощо.
«Старі» найменування, які ще й досі часом використовуються в побуті та у медіа, мають такий собі ефект клейма: інвалід, діабетик, шизофреник, ампутант. Одна-єдина ознака стає головною характеристикою людини, і це не ок. Тим паче, що через історичний контекст багато з цих слів мають негативне, зневажливе або жалісливе забарвлення.
Правило «називати все справжніми іменами» — про те, що не слід використовувати евфемізми, або маскувальні слова: наприклад, «сонячна людина» замість «людина з синдромом Дауна» або ж «люди дощу» замість «люди з розладом аутичного спектру».
Часом люди вживають такі вирази, коли не знають, як правильно сказати, і бояться образити. Але за словами Ніни, причина іноді може полягати в неготовності прийняти новий стан близької людини, особливо дитини. «Часто батькам дітей з інвалідністю потрібно певний час пожити з тим, що їхня дитина має “особливі потреби” або вона “сонячна”. Через певний час вони готові будуть прийняти реальний стан дитини і будуть сприймати її такою, як вона є».
Експертка розповідає, що в її практиці був випадок, після якого вона стала ще більш радикальною щодо називання речей своїми іменами — бо переконалася, що це може зашкодити:
«Була історія, коли я з розумінням віднеслася до того, що батьки не можуть прийняти інвалідність своєї дитини. І я стримано толерувала, коли вони називали її особливою. Коли дитина стала підлітком, то інші діти сказали: “Так ти не особлива, ми всі особливі, а в тебе аутизм”. І для неї це було травматично. Тому що їй все життя говорили про те, що є звичайні діти, а вона особлива. А про розлад спектру аутизму їй ніхто нічого не говорив. Ніхто не пояснив: у когось мозок працює так, у когось інакше. Твій мозок працює ось так — це називається аутизмом. І в цьому немає нічого такого, що потрібно приховувати чи завуальовувати іншими словосполученнями».
Хіба безбар’єрність — це не про бордюри і пандуси?
Термін «безбар’єрність» в першу чергу сприймається стосовно фізичного середовища, доступного для всіх. Але в широкому сенсі — це філософія суспільства, де жодна людина не відчуває бар’єрів у своєму житті.
Безбар’єрність може бути:
- Інформаційною — наприклад, якщо друкований текст не дублюється шрифтом Брайля чи аудіо не доповнюється жестовою мовою, ця інформація не є доступною для всіх.
- Цифровою — мешканці маленьких міст і сіл досі мають обмежений доступ до інтернету, а відтак не мають доступу до публічної цифрової інформації чи послуг.
- Освітньою — доступ до освітніх послуг має бути не тільки у всіх дітей і молоді, а в людей будь-якого віку, незалежно від статі, раси, порушень тощо.
- Економічною — так само і в працевлаштуванні не мусить бути бар’єрів для людей з інвалідністю, жінок, які мають дітей, людей 45+ років або ветеранів та ветеранок.
- Суспільною та громадянською — будь-яка людина має мати можливість брати участь у суспільному житті, ходити на концерти, спортивні змагання, голосувати, волонтерити, робити соціальні проєкти.
- Фізичною — коли усі об’єкти фізичного оточення доступні для всіх людей.
Безбар’єрність стосується абсолютно всіх сфер життя і всіх людей, бо на тому чи іншому етапі нашого життя ми всі можемо стикатися з якимось бар’єром. І для того, щоби забезпечувати безбар’єрність, потрібна лексика, яка відповідає цінностям цієї філософії.
«Я дуже категорична і завжди підтримую використання коректної термінології, тому що на цьому будується все навколо нас. Часом кажуть, що неважливо як говорити, а важливо умови створити, — так умови ніколи не створяться, поки ми не будемо відноситися до людей як до людей в першу чергу», — пояснює експертка.
Коректна термінологія в журналістиці
«Я часто працюю зі ЗМІ, але зазвичай це відбувається тоді, коли медіа використали некоректну термінологію, у суспільства була відповідна реакція, і потім журналісти звертаються до мене і кажуть: “Будь ласка, поясніть, що ми зробили не так”. Було б добре, якби вони звернулися до мене до того, як опублікують матеріал, тому що кількість людей з ним вже ознайомилася і зафіксувала собі: якщо це звучить в медіа, значить, так правильно», — розповідає Ніна Мацюк.
Ми вже визначили, що під час написання новини або підводки коректну термінологію можна подивитися у довіднику. Але що робити з прямою мовою героя чи героїні матеріалу, якщо ті використовують застарілі чи образливі слова? У деяких випадках доречно переписати цитату непрямою мовою, замінивши слово на коректне. Десь можна замінити слово у цитаті, якщо ви розумієте, що людина використала його несвідомо, це не є принциповим моментом чи фокусом розмови. Ще один варіант — додати в дужках уточнення з коректним терміном, зробити дисклеймер. Все залежить від контексту, тож будьте гнучкими.
«Якщо журналіст готує матеріал про людей з порушенням слуху, скоріш за все, піде до спільноти людей з порушенням слуху, Це правильно: основне правило інклюзії — нічого для нас без нас. Але важливо пам’ятати: якщо у людини є порушення слуху, це не робить її автоматично експертом з коректної комунікації», — коментує Ніна.
Людина може і має право називати себе як завгодно. Тож ви можете поцікавитися у героя чи героїні матеріалу, який варіант комфортний для неї — і вставити пояснення в матеріал: наприклад, експерти рекомендують термін «роми», але ця жінка називає себе циганкою. У такому випадку ви пояснюєте героїні, що будете використовувати слово ромка, адже є саме ромська національність.
Спілкування з героями та героїнями
Чітких інструкцій щодо того, як спілкуватися і поводитися з людьми із вразливих соціальних груп, не існує, адже всі люди абсолютно різні. «У мене часто журналісти просять: “А можете дати топ-5, топ-20, хоча б топ-3 якихось порад!”. Їх немає, тому що всі люди різні, ми не роботи. Хтось не захоче говорити про досвід поранення ніколи в житті, а для когось це може бути терапевтично, і це нормально», — говорить експертка.
Проте деякі поради є в «Довіднику», у розділі «Етика взаємодії з різними людьми»:
Ніна Мацюк радить прокачувати емпатію: перш ніж спитати щось у людини, спробуйте уявити, як би ви себе почували на її місці. Те ж стосується і дій: наприклад, комусь здається, що людину з порушеннями зору треба направляти, підштовхувати в правильний бік, але чи було би вам приємно, якби вас не спитавши штурхали в спину? Навряд чи.
Важливо пам’ятати і те, що не в будь-якому матеріалі доречно фокусуватися на певних ознаках героя чи героїні. До прикладу, якщо ви берете в чоловіка інтерв’ю для статті про інтеграцію людей з інвалідністю — нормально писати про нього через цю призму. Але якщо матеріал про інженерію, і герой виступає експертом, але ви пишете про його інвалідність, це не окей. Бо для його професійної ролі має значення його експертність і валідний досвід, а не наявність у нього інвалідності.
За словами Ніни, в нашому суспільстві часто сприймають людей з інвалідністю, або надмірно героїзовано, або з недоречною жалістю. Причиною стереотипів є брак досвіду спілкування з різними людьми:
«Раніше зі мною часто ділилися, що для них було шоком бачити за кордоном так багато людей з інвалідністю, які роблять шопінг, сидять в кафе, займаються спортом. В Україні таке бачиш рідше. Колись навіть на слово “інвалідність” у людей була гостра реакція: очі опускалися вниз, вираз обличчя ставав сумним. А зараз ми кажемо: інвалідність абсолютно нормальна, це стан людини, і нікому за це не соромно», — пояснює експертка.
Позитивні зміни в сприйнятті людей вже відбуваються, і класні матеріали на теми безбар’єрності робитимуть їх ще швидшими.
Корисні ресурси:
- Освітній серіал «Безбар’єрна грамотність» на платформі Дія.Освіта, зроблений за участі ГО «Безбар’єрність».
- Відеокурс «Чесно. Коректно. Просто: Все, що варто знати про інвалідність» від «Майстерні Мрії»
